Станіслав Потоцький – фундатор монастиря оо. Бернардинів м. Збараж
Станіслав Потоцький – польський шляхтич, військовий і політичний діяч Речі Посполитої, меценат, архітектор. Єдиний син Юзефа Потоцького та Вікторії з Лещинських, тому батько покладав на нього великі надії. Він народився 14 березня 1698 року в селі Цяжів, неподалік Станіслава і був названий на честь свого героїчного дядька, який загинув під час допомоги Відню. Ймовірно, мав слабке здоров'я, тому батьки спочатку охрестили його лише водою, а урочиста церемонія хрещення відбулася в листопаді того ж року в парафіяльному костелі м. Станіслава (тепер Івано-Франківськ). Дитинство провів у родинному колі разом із старшою сестрою Зофією, і здавалося, що перед ним відкривався широкий світ, але безтурботне дитинство було затьмарене Північною війною. Юзеф Потоцький активно долучився до воєнних дій, а саме у 1706 році відбулася битва під Калішем, де восьмирічний Станіслав перебував у військовому таборі. В той час вся родина Потоцьких потрапила в саксонський полон, однак завдяки несподіваній допомозі Адама Смігельського в’язням вдалося втекти. Вікторія Потоцька разом із дітьми виїхала до Угорщини, тоді як її чоловік залишився в країні та продовжив боротьбу [7, с. 234; 9].
Родина Потоцьких обрала Угорщину не випадково. Із спогадів: «Одного разу до м. Станіслава приїхав знатний іноземець; мій батько сказав, що це угорський князь Ракоці, який ховається від ворогів» [10]. Саме на Закарпатті, у Мукачівському замку, князь Трансільванії Франциск II Ракоці надав їм притулок Тут Станіслав здобув ґрунтовну освіту, особливу увагу приділяючи математиці та геометрії. У вільний час хлопець із захопленням мандрував мальовничими околицями верхи на коні. Його також вабили укріплення Мукачівського замку, які він уважно вивчав, порівнюючи зі станіславськими оборонними спорудами.
Тим часом у Польщі завершилася Північна війна, і в 1713 році родина Потоцьких повернулася до рідного міста. Проте він не залишився тут надовго — вже наступного року вирушив у освітню подорож Європою. Пройшовши через численні німецькі князівства, він дістався Парижа, де був удостоєний аудієнції у короля Людовика XIV. Його Величність привітно прийняв юнака, розуміючи, що перед ним стоїть нащадок лідера профранцузької опозиції при варшавському дворі.
Під час мандрівок Францією та Бельгією молодий аристократ із пристрастю розглядав потужні бастіони фортець, спроєктовані видатним військовим інженером Себастьяном маркізом де Вобаном (12 із побудованих ним фортець визнані пам'ятками Світової спадщини ЮНЕСКО) [11]. Можливо, саме тоді в нього зародилося бажання стати військовим інженером-фортифікатором.
Граф Станіслав Потоцький був двічі одружений. У 1719 році він узяв шлюб із Марією Лащівною, яка невдовзі померла. Його другою дружиною стала Гелена, донька Михайла Замойського. У подружжя народилося щонайменше десятеро дітей. Проте лише двоє з його численних нащадків залишили помітний слід в історії.
Родина Потоцьких відігравала активну роль у політичному житті Польщі, тож Станіслав, слідуючи прикладу батька, також долучився до політичної діяльності. Він обіймав низку важливих посад у державній адміністрації: у 1719 році став старостою галицьким і снятинським, а у 1720 році – також коломийським старостою. У 1720–1722 роках він обіймав посаду маршалка польського сейму, а у 1723 році став маршалком Радомського трибуналу. У 1726 році його батько почав клопотатися про надання йому посади стражника великого литовського, яку Станіслав зрештою отримав у 1728 році.
Він також брав участь у роботі сейму: був послом на сейм у Гродні в 1729 році (від Галицької землі) та одним із 20 послів, які 30 серпня підписали маніфест, що не визнавав легітимність сейму, чим спричинили його зрив. У 1730 році він представляв Брацлавське воєводство, а у 1732 році – Галицьку землю на сеймі у Варшаві. Під час безкоролів'я Станіслав Потоцький обіймав посаду маршалка конфедерації, утвореної 10 березня 1733 року в Галичі. 12 вересня того ж року він узяв участь у виборах короля, підтримавши кандидатуру Станіслава Лещинського.
Отримавши у власність значні маєтки, зокрема Станіславів, Тернопіль, Немирів, Збараж, Броди, Залізці, Рудник, Юзефів, Магнушів та інші, і маючи за плечима 53 роки досвіду державної служби, Станіслав Потоцький активно включився в управління своїми володіннями. Особливу увагу він приділяв їхньому зміцненню та уфортифікуванню міст.
Разом із військовим інженером шведсько-німецького походження Крістіаном Дальке у 1736 році Станіслав Потоцький курував спорудження оборонних укріплень у родинному м. Станіславові. Йому також приписують роботи з уфортифікування Кам'янця-Подільського та Ченстохови, здійснені разом із полковником коронної артилерії Крістіаном Дальке.
Окрім військової діяльності, він відігравав важливу політичну роль. Разом із белзьким воєводою Антонієм Міхалом Потоцьким він допомагав своєму батькові ліквідувати наслідки сейму 1740 року. У середині 1741 року, під час війни за австрійську спадщину, підтримував батькові спроби організувати конфедерацію з метою спрямувати її проти Августа III та Московії.
Надвірне військо Станіслава Потоцького складалося з 600 жовнірів-піхотинців, 200 драгунів, 200 яничарів і близько 2000 козаків. Окрім цього, він утримував оборонний замок у Бродах, що був стратегічно важливим пунктом у його володіннях [ 6, с. 158].
Один із епізодів, що яскраво ілюструє характер Станіслава Потоцького, стався під час похорону його батька. Серед присутніх був його далекий родич – канівський староста Микола Василій Потоцький, відомий своєю ексцентричністю та свавільною поведінкою. Будучи вже добряче напідпитку, він почав стріляти по голубах, проте випадково влучив у єврея, що спричинило хвилю обурення серед єврейської громади міста.
Станіслав, обурений цим інцидентом, підійшов до родича та висловив йому своє невдоволення. У відповідь Микола Василій Потоцький, розгнівавшись, вигукнув: «Що, тобі шкода якогось жида? Я можу прислати тобі цілий віз!». Після цього він скочив на коня та разом зі своєю свитою залишив Станіславів.
Через кілька днів до міста, через Тисменицьку браму, з далекого Бучача прибув віз. Гайдуки, не гаючись, просто перед палацовими воротами скинули на бруківку з десяток євреїв – своєрідну «моральну компенсацію» від свавільного старости [1; 8].
У 1742 році Станіслав Потоцький видав заміж свою старшу доньку Анну за далекого родича – Францішека Салезія Потоцького, власника Кристинополя та Умані. Як щедрий посаг батько наділив доньку сорока селами та містами, що яскраво демонструє масштаби володінь клану Потоцьких в Україні.
Того ж року, 3 серпня 1742 року, Станіслав Потоцький був удостоєний найвищої державної відзнаки – ордена Білого Орла. Менш ніж через два роки він здобув новий щабель у політичній кар’єрі – посаду київського воєводи. Це була значно престижніша посада порівняно зі Смоленським воєводством, яке він займав раніше. Однак, за іронією долі, Київ уже перебував під контролем Росії, а фактична столиця воєводства містилася в Житомирі.
У ці роки його батько, Юзеф Потоцький, поступово відійшов від справ, і Станіславу довелося взяти на себе управління величезними родинними маєтками. Водночас він вів складну політичну гру, намагаючись обмежити вплив родини своєї мачухи, яка дедалі більше контролювала старіючого гетьмана [10]. Після смерті великого коронного гетьмана та краківського каштеляна графа Юзефа Потоцького 19 травня 1751 року всі його маєтки переходять у спадок синові – Станіславу [9].
З моменту призначення київським воєводою Станіслав Потоцький майже не з’являвся у Станіславові. Натомість він віддав перевагу маєтку в Залізцях, де переважно проживав, а також часто зупинявся в колишній резиденції Вишневецьких у Збаражі.
Все його життя засвідчує глибоку релігійність і щедрість у підтримці сакральної архітектури. Окрім фінансування будівництва єзуїтського костелу в Станиславові, він звів костел францисканців у Кременці, монастир оо. Бернардинів у Збаражі, храм августинців у Залізцях та сприяв будівництву костелу в Тисьмениці.
Будівлі костелу та монастирських келій в м. Збараж, що збереглися до нашого часу, були зведені в середині XVIII століття за ініціативи Станіслава Потоцького. Керівником будівельних робіт виступив його архітектор і виконавець Ян (Йоган) Ганц, уродженець міста Кнурова в Сілезії [2, с. 96].
Реалізація проєкту нового монастиря в Збаражі розпочалася у 1743 році. Наприкінці 1746 року під костелом заклали фундаменти та облаштували крипти. Подальше будівництво велося без суттєвих перешкод, а навіть з пришвидшеними темпами, оскільки Станіслав Потоцький, отримавши кошти від інших жертводавців на будівництво парафіяльного костелу, зміг спрямувати власні фінанси на розвиток бернардинського монастиря [5, s. 501].
Костел, збудований із каменю у бароковому стилі, є тринавною базилікою з видовженим прямокутним в плані вівтарем, орієнтованим на схід. Фасад має увігнуту конфігурацію, завершену щипцем. Чотириярусні вежі увінчані дерев'яними куполами, вкритими бляхою, на вершинах яких встановлені металеві хрести.
У 1750 році будівництво монастиря було повністю завершено, і споруда отримала покриття з ґонту. У 1752 році костел був освячений під титулом святого Антонія з Падуї та святого Юрія мученика [8, с. 12] і переданий у користування. У 1754 році, під час заміни даху на костелі, монастир також перекрили черепицею, яку доставили з Тернополя [4, s. 28].
У 1752–1754 роках, за ініціативи Станіслава Потоцького, була збудована окрема каплиця, дах якої покрили червоною «шведкою». За свідченням чернечого літописця, ця каплиця призначалася для Братства святої Анни – одного з найпрестижніших і найвпливовіших братств тогочасної Речі Посполитої. Втім, релігійні джерела, згадуючи факт її спорудження, не уточнюють точного місця її розташування.
На правій вежі храму був встановлений великий механічний годинник [8, s.13] із двома циферблатами. Його дзвоновий механізм сповіщав про повну годину гучним ударом, а кожні п’ятнадцять хвилин – тихішим звуком. Годинник був профінансований Станіславом Потоцьким, а його виготовленням займався львівський майстер Ян Шьодт (Jan Schoedt), отримавши за свою роботу 1800 злотих [7, s.183].
Монастир у Збаражі був зведений із каменю та частково з цегли. Двоповерхова будівля монастиря, розташована з південного боку храму, мала два крила, що примикали до нього, утворюючи замкнений чотирикутний комплекс із внутрішнім двориком. Патіо не було оштукатурене, оскільки природною окрасою слугували ритмічно викладені блоки тесаного каменю. З цієї причини було вирішено облицювати південну стіну церкви каменем, аби зберегти стилістичну єдність комплексу. У центрі подвір’я викопали колодязь, типовий для монастирських споруд.
Зовнішній вигляд монастиря, що мав 34 вікна та 6 вхідних дверей, був доволі стриманим і поступався пишнотою головному храму [7, s. 205]. Головна заслуга у спорудженні монастирського комплексу, безсумнівно, належить Станіславу Потоцькому та його дружині Гелені Замойській, які фінансували будівництво власним коштом. Як записав монастирський хронікар: «Станіслав Потоцький, незважаючи на спеку та інші природні труднощі, проводив багато часу на будівництві й особисто працював».
Фундатор власним прикладом заохочував до праці заможних панів, які не лише фінансово підтримували проєкт, але й особисто приходили на будівельний майданчик, допомагаючи переносити матеріали, зокрема цеглу. Однак через масштабність робіт коштів усе ж бракувало, тому Потоцький звернувся до знайомих магнатів із різних регіонів Польщі з проханням про фінансову підтримку. На його заклик відгукнулося чимало впливових і заможних доброчинців, які пожертвували значні суми на будівництво монастиря для збаразьких бернардинів [7, s. 185].
В найближчі роки завершили будівництво монастиря, а також звели господарські будівлі. Увесь комплекс оточили високим кам'яним муром з оглядовими бійницями. Того ж року відбулася конгрегація костелу, на якій був присутній фундатор Станіслав Потоцький разом зі своєю родиною, старостами та воєводами.
Станіслав Потоцький помер 8 лютого 1760 року. Його тіло перевезли із Залізців до збаразького монастиря оо. Бернардинів, де відбулося урочисте поховання. 10 лютого труну доставили до замку в Збаражі, а через три дні урочисто перенесли до монастирського костелу. У похороні взяли участь п’ять єпископів, численне духовенство обох обрядів, шляхта та мешканці міста. Поховальну проповідь виголосив настоятель парафіяльного костелу в Збаражі, ксьондз Ян Бойовський, а від імені бернардинського ордену слово мав провінціал о. Венантій Тишковський.
Останки Станіслава Потоцького, згідно з його волею, мали бути поховані в крипті під костелом. Водночас його серце було поміщене в урну та перевезене до костелу реформатів у Кременці. Спочатку тіло фундатора поховали у підземеллях храму, оскільки родинна крипта ще не була завершена. Для її облаштування було запрошено архітектора Колумбані, який створив місце поховання всієї родини Потоцьких під вівтарем Матері Божої Збаразької. Повторне урочисте перепоховання відбулося навесні 1761 року.
Досліджуючи архівні документи Львівського історичного архіву цього періоду, а саме з Акту поділу маєтностей стало відомо, що «...Бернардинам Збаразьким на габіти було призначено 672 злотих річної пенсії» [3].
З нагоди смерті Станіслава Потоцького луцький єпископ Еразм Антоній Волович видав пастирський лист до вірних дієцезії, у якому представив покійного як великого добродія Церкви, підкреслив його заслуги перед Вітчизною, матеріальну підтримку храмів і створення нових церковних фондів. У своєму посланні він особливо відзначив, що Потоцький протягом усього життя керувався милосердям до ближніх [7, s. 213]. Окрім меценатства у сфері культових споруд, він активно підтримував бідну дворянську молодь, забезпечуючи її житлом, харчуванням і оплачуючи навчання.
Як бачимо XVIII ст. стало періодом розквіту сакрального мистецтва, а велич та краса інтер’єру збаразького монастирського комплексу відображали не лише матеріальні можливості й щедрість родини Потоцьких, а й підтримку численних відомих і невідомих благодійників, які сприяли розбудові монастиря оо. Бернардинів.
Література та джерела:
- Бондарєв І. Газета «Kurier Galicyjski», № 11, 2017
- Стецько В. І. З питань дослідження та атрибуції творів Антона Осінського зі збірки Тернопільського краєзнавчого музею. / В. І. Стецько // Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції / В. І. Стецько. Тернопіль, 2013. С. 96–100.
- ЦДІАУ м. Львова АКТ ПОДІЛУ ПОТОЦЬКИХ 1761/62 р. Ф. №5; Опис №1, од.зб. №329
- APBK sygn. XXV-a-1, Archivum conventus Zbaraziensis, s.267
- APBK Archiwum Prowincij Ojców Bernardynów w Krakowie. XXV-a-2. Sumariusz dokumenów, S.501
- Dymnicka-Wołoszyńska H. Potocki Stanisław h. Pilawa (1698-1760) Polski Słownik Biograficzny. Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk – Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1984. – T. XXVIII/1, zeszyt 116.– S. 15
- Kachel J. Dzieje kosciola I klasztoru Ojcow Bernardynow w Zbarazu (1628-1946). Kalwaria Zebrzydowska. 2001. С. 142.
- Lucjan Piotr Hozer OFM. Kosciol Ojcow Bernardynow w Zbarazu. / Lucjan Piotr Hozer. Kalwaria Zebrzydowska, 2005. С.156
- Підставка Р. URL: https://www.facebook.com/ruslan.pidstavka/posts/3001827989883673 (дата звернення: 4.02.2025).
- Iwan Bondarew. Stanisław Potocki, wojewoda poznański URL: https://kuriergalicyjski.com/stanislaw-potocki/ (дата звернення: 12.03.2025).
- Себаст'єн ле Претр де Вобан URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/BD (дата звернення: 12.03.2025).
Підготувала:
молодша наукова співробітниця
науково-дослідницького відділу
Національного заповідника «Замки Тернопілля»
Наталія Ганусевич
+38(03550)2 42 47
zapovidnik_zbarazh@ukr.net