ДО ПИТАННЯ УЧАСТІ В БИТВІ ПІД ЗБАРАЖЕМ 1649 РОЦІ КІНДРАТА БУРЛЯЯ

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 351

У доповіді розглядається військові дії одного із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького.

Ключові слова: Бурляй, державний діячі, полководець, війна.

Полковник Кіндрат Бурляй (Бурлій, Бурлюй, (р.н. і смерті невід.) належить до тих козацьких ватажків, які стояли біля витоків повстання під проводом      Б. Хмельницького і є щось несправедливе у тому, що його ім’я, по суті, забуте. Слід погодитися, що під час Визвольної війни слава К. Бурляя не досягла такої слави, як слава деяких інших полководців, сподвижників гетьмана, та все ж таки людина ця має право на своє - значно помітніше - місце в історії.

Стосунки Б. Хмельницького з К. Бурляєм своїми коріннями сягають середини 30-х рр. XVII ст. У ранзі козацького ватажка, він здобув повагу і популярність серед січового товариства вже під час першого морського походу до турецьких берегів. Відомо, що, сформувавши в 1624 р. флотилію бойових чайок, К. Бурляй повів її до Синопа і, після запеклого штурму, зумів оволодіти цією фортецею, попередньо знищивши кілька ворожих суден, що прикривали підхід до неї. Головна мета походу К. Бурляя, як і його попередників та наступників, полягала саме в тому, щоб, нагнавши жаху на турків, визволити якомога більше своїх земляків, турецьких бранців. І козацький ватаг К. Бурляй з цією місією справився - повернувся на Січ у славі, з великими трофеями і сотнями врятованих християнських душ.

З осені 1638 р. після ухвалення Ординації, під час опису реєстровиків на козацькі уряди К. Бурляй отримує посаду отамана [3, с. 401].

Тяжкі наслідки останнього перед Національно-визвольною війною збройного протиборства з Польщею, як відомо, підштовхнули українське козацтво до масового переселення на простори майбутньої Слобожанщини, до остаточного перенесення акценту з традиційних морських походів через Дніпровський лиман на військові операції з теренів Дону, а також до інтенсифікації розбійницького промислу на слабо залюднених землях поміж московським прикордонням та Доном. Саме діяльність на окреслених напрямах стає, по суті, єдиною віддушиною для пригнобленого вдома з усіх боків козацтва. Перебування Азова у козацьких руках з червня 1637 р. по травень 1642 р., до чого запорожці доклали неабияких зусиль, робило вихід до моря вільним. Українське козацтво, що вже із середини XVI ст. розглядає Дон як запасний шлях до моря, тепер повністю зосереджується на використанні сприятливої нагоди. Азов стає опорним пунктом для здійснення акцій проти мусульманських сусідів [2, с. 89].

У подальшому слід К. Бурляя губиться на довгих сім років. А в 1647 р. він разом з іншими найближчими однодумцями  тоді  ще чигиринського  сотника  Б. Хмельницького готує повстання, яке планувалося розпочати в листопаді під час походу О. Конєцпольського на татар. Але втілити цей задум у життя не вдалося. Невдовзі бачимо К. Бурляя в епізоді визволення Б. Хмельницького з- під   арешту,   котрий   за   наказом   О.   Конєцпольського   був   накладений   С. Кричевським. Спільно з Ф. Вешняком і Токайчуком К. Бурляй доклав зусиль до того, щоб схилити С.  Кричевського до  відміни  арешту.  З  того  часу доля К. Бурляя остаточно поєднується зі справами майбутнього «володаря України» [2, с. 89].

Бурхливі   події   весни   1648   р.   К.   Бурляй   зустрічає   пліч-о-пліч   з   Б. Хмельницьким й, активно долучаючись до розбудови козацької державності, дістає уряд гадяцького полковника. На цій посаді він заступає першого полковника Ярему Хмеленка, перебування котрого на чолі Гадяцького полку було непевним. Г. Грабянка називає К. Бурляя поміж полковниками, котрим найбільше довіряє Б. Хмельницький. На уряді у Гадячі К. Бурляй пробув, мабуть, впритул до ліквідації полку як військово-територіальної одиниці. Козацький реєстр 1649 р. вже не фіксує присутність колишнього полковника в місті.

Нахил К. Бурляя до військової справи, вміння тонко орієнтуватись в оперативно-тактичній обстановці та чітко виконувати накази командувача, а також особиста хоробрість повною мірою проявилися під час битви під Збаражем. У липні 1649 року Кіндрат Бурляй привів свій полк під місто- фортецю Збараж, за стінами якого стояв гарнізон під командуванням одного з найздібніших польських полководців, і найзапекліших ворогів повстання, Яреми Вишневецького. Бої тут точилися запеклі. У перший день штурму козаки К. Бурляя завдали удару по слабшій ланці оборони ворога. Вони зайшли від ставу, де фортифікаційні споруди ще не були завершені, й напали на угорську кавалерію. Зім'ятий ворог відступив, і Кіндрат Бурляй, захопивши вал, мав розвинути успіх далі. Але ситуацію для польського війська врятувало свіже підкріплення, якому вдалося стримати козаків та завдати їм чималих втрат. Полковник  С.  Мрозовський,  що  підійшов  на  допомогу,  застав  підрозділ    К. Бурляя вже відступаючим і не зумів виправити становище. Останній, за версією В. Коховського, був убитий. Проте чутки про його загибель під Збаражем, мабуть, варто вважати перебільшеними. Досліджуючи дипломатичну діяльність Б. Хмельницького, історик В. Сергійчук ("Іменем Війська Запорізького") натрапив на свідчення того, що вже навесні 1653 р. К. Бурляй очолював поважне посольство до російського царя готувати підґрунтя для союзу з Московією та заручитися підтримкою царського уряду в боротьбі з поляками. "В посольство до Москви, — пише В. Сергійчук - виїхали полковник Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський, які мали просити царя, щоб "совету и помощи дати изволил". Крім того, вони повинні були "дістати дозвіл одному з них проїхати через російські землі до шведської королеви".

Надалі К. Бурляй перебуває в Медведівській сотні. Через шість років знаходимо його там на уряді сотника. Водночас випадіння з лав полкової старшини у даному разі зовсім не означало відсторонення від найближчого оточення     гетьмана.     Бурляй     залишається      впливовим      соратником    Б. Хмельницького, про що свідчить залучення його до двох важливих дипломатичних місій.

23  березня  1653  р.   з   Чигирина   вирушає   посольство   К.   Бурляя   й  С. Мужиловського з подвійним завданням — встановити зв'язок зі Швецією та залагодити українську справу в Москві. Посольство споряджалося у нелегких обставинах. В Україні лавиноподібно наростала психологічна втома від тривалої, виснажливої війни і неясності подальшої перспективи. Глухе незадоволення погрожувало знову вилитися у відкритий спротив, що й станеться 10 червня у війську. Ускладнилася і зовнішньополітична ситуація. До традиційної хисткості у відносинах з Кримом додалася напруга на молдавсько- тран-сільванському фланзі, підсилена тактичними прорахунками гетьмана. Водночас Польща готувалася до вирішального удару. В таких умовах необхідність якнайшвидшого влиття свіжого морального струменя та отримання збройної допомоги від нового союзника наростала з особливою невблаганністю. І виходячи з тодішніх реалій, а надто з асоціацій, які  викликали у широких верствах українського суспільства сусідні держави, перш за все найімовірніші протектори — Туреччина й Москва, саме відкрита підтримка останньої могла стати тим фактором, який би різко покращив морально-психологічний клімат в Україні, не кажучи вже про спричинення крутої зміни військово-політичної ситуації навколо Визвольної війни загалом. Відтак   цілком   виправдано,   як    тільки    Польща    поновлює    бойові    дії, Б. Хмельницький засилає чергове посольство до Москви, на яке покладалися великі надії [7, с. 78].

З іншого боку, виразне в той час прагнення султана до втягнення України під своє крило та поголоски про перехоплення у Польщі шведського посольства, що рухалося до Чигирина, спонукають гетьмана використати ці чинники для захисту українських інтересів не тільки в Османській імперії та Швеції, а й Москві. Про це свідчить густе плетиво його зовнішньополітичних кроків і, зокрема, посольство К. Бурляя та С. Мужиловського. З усього видно: за задумом Б. Хмельницького, українсько-турецьке й українсько-шведське зближення, окрім впливовою самостійного значення, мали підштовхнути незацікавлену в ослабленні своїх позицій в Україні Москву до рішучих дій. І перед К. Бурляєм та С. Мужиловським ставиться відповідне нелегке дипломатичне завдання. А той факт, що поруч з визначним дипломатом, освіченим шляхтичем вибір у такий відповідальний момент падає на К. Бурляя свідчить про певні інтелектуальні здібності, випробований під час посольства до Криму дипломатичний хист і, зрештою,особисту прихильність ідеї укладення військово-політичного союзу з Москвою. Щоправда, В. Липинський стверджує, що К. Бурляй був приставлений до С. Мужиловського з метою здійснення козацького «військового контролю». Проте навряд чи це так. Адже в практиці формування Б. Хмельницьким керівного складу посольств не спостерігається дотримування пропорції «шляхтич — козак» навіть у тенденції. До того ж саме С. Мужиловський не потребував контролю, бо розглядався в Чигирині як надійний дипломат, що неодноразово виконував доручення гетьмана (у Москві, Литві, Туреччині та Криму). Здійснював він загальне керівництво переговорним процесом [7, с. 72].

Спроба супроводу абата Данила — останній епізод, у якому відомі на сьогодні джерела згадують К. Бурляя. Подальша доля цього одного з найперших і найближчих соратників Б. Хмельницького невідома. Його слід зарахувати якщо не до когорти діячів першої величини, то, безперечно, до числа осіб, на яких випав основний тягар практичної організації національно- визвольного руху в Україні.

Якщо зважити, що на той час Б. Хмельницький уже мав намір активізувати дипломатичні зносини зі Швецією, як з потенціальною союзницею у боротьбі з поляками - та й не лише з ними, то побачимо, що полковник Бурляй виявився в епіцентрі великої політичної інтриги, наслідки якої проявилися згодом і під час спільної боротьби українців та шведів з поляками, і в часи гетьмана Мазепи, коли вони спільно виступали проти росіян.

Подальша  доля  цього  одного  з  найперших  і   найближчих   соратників Б. Хмельницького невідома. Його слід зарахувати якщо не до когорти діячів першої величини, то, безперечно, до числа осіб, на яких випав основний тягар практичної організації національно-визвольного руху в Україні.

Список використаних джерел.

1. Брехуненко Віктор. Дем’ян Лисовець//Полководці війська Запорозького. Історичні портрети.-Київ, 1998. –книга 1. - с.199-212.29.
2. Дон у долі ватажків українського козацтва: І.Сулима, Т.Трясило, Д.Гуня, К.Бурляй, І.Богун // Пам'ять століть. -2000. - №3. - С. 87-92.
3. Енциклопедія історії України: В 10 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін.— К.: Наук. думка, 2003— Т. 1: А—В.— 2003.— 688 с.: іл.— С. 412.
4. Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редколегія: А.В.Кудрицький (відповідальний редактор) та ін.— 2-ге вид.— К.: Голов. ред. УРЕ, 1986— Т. 1. А— Калібр. 752 с.— С. 233.
5. Проблема періодизації історїї українського козацтва у працях М. Грушевського // Український історик. - 1991/1992. - №ХХVІІІ/ХХІХ. - С.229-234.
6. Проблема причетності українських козаків до генези донського козацтва в історіографії  //    Південна    Україна    ХVІІІ-ХІХ    ст.    ―Записки    науково-дослідної лабораторії  історії  Південної  України  ЗДУ‖.  -  Запоріжжя:  ―Тандем-У‖,2000.  -  Вип.1 (7). - С.145-151.

Стосунки донського та українського козацтв як чинник кримсько-козацького союзу 1624-1629 рр. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. - 1999. - №4. - С.67-82.