Їх об'єднало Шевченкове Слово. Історія однієї світлини

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 225

Їх об'єднало Шевченкове Слово.

Історія однієї світлини

Ранньою весною 1931 р. Станіслав Дзіковський, відомий львівський журналіст та письменник, виконуючи завдання своєї редакції, здійснював подорож історичними місцями Полісся та Волині. До Вишнівця дістався уже надвечір і зупинився у палаці, яким тоді опікувався кременецький сеймик. Околиці старовинного містечка, гармонія природи та своєрідної архітектури, вразили його своєю поетичністю. Вікна палацу були освітлені. Лунала музика, чути було спів. У головній залі ставив виставу аматорський театр.

Про те, що у Вишнівці існував драматичний гурток, вперше почула ще у шкільні роки від своєї мами, Катерини Вікторівни, нині, на жаль, уже покійної. До гуртку її привів рідний дядько, Ілля Волошин. Високий, кремезний і усміхнений чоловік, він мав гарний голос і непогано грав на мандоліні. Племінниця, ще зовсім маленька дівчинка, губилася серед акторів на сцені, тому її ставили на стілець. Вірші Шевченка, прочитані дитячим голосом, краяли серця дорослих. То були її перші сценічні проби. А мені тоді це видалося просто цікавою інформацією.

Через багато років один мій хороший приятель Аркадій Забрамний, науковець зі Львова, привіз до Вишнівця копію світлини, яка датувалася 1928 р. Оригінал він віднайшов в архіві Львівського Товариства української мови імені Тараса Шевченка. На світлині зображені члени вишнівецького українського драматичного гуртка. На жаль, він не знав поіменно усіх учасників. Серед активістів були і його вишнівецькі родичі, представники споріднених родин Омелянських, Забрамних, Бодасюків, Стефанських, Висоцьких. Керівником гуртка на той час був О. Дробоцький. На світлині він 4-й справа у другому ряду. А у 5-му зліва чоловіку з третього ряду мама впізнала Іллю Волошина. Це його єдина світлина, яка вціліла. Життя Іллі склалося трагічно. Колишній петлюрівець, активіст громади і успішний, як тоді говорили, господар, він згинув у 1940 р. в моторошному сталінському Гулазі. Молода дівчина у першому ряду в центрі світлини, імя якої невідоме, згодом була зв’язковою, а юнак на імя Микола зліва від неї загинув у боях УПА з окупантами. Не простими були і долі інших учасників.

Драматичний гурток був організований у Вишнівці ще у 1905 р. Події початку 1900-х рр. стали переломним у житті української спільноти. Десятиліттями в Російській імперії діяв Емський указ, коли українська культура була під забороною і проходила по жандармському відомству. Усе українське не просто забороняли, а криміналізували. Українофільство було державним злочином.

У 1905 році делегація української інтелігенції, і серед них Олена Пчілка, мати Лесі Українки їздила з першою дипломатичною місією від України до прем’єр-міністра імперії С. Вітте з вимогою скасувати дію Емського указу і дозволити українську пресу і українську книжку.

Революційні події змусили імператора Миколу ІІ піти на поступки і Маніфестом 17 жовтня дарувати своїм підданим усі громадянські права. Для українців це означало відміну ненависного Емського указу та можливість організаційно об’єднуватися. Результати були миттєвими і вражали масштабами. Майже в усіх містах з’являлися українські клуби, в селах – «Просвіти». Нарешті українці отримали право читати рідною мовою. А твори українських авторів, зокрема Тараса Шевченка, для кожного стали невичерпним джерелом національної ідентичності.

Вистави вишнівецького драматичного гуртка зазвичай користувалися великим успіхом і були значними культурними подіями для мешканців містечка. Спектаклі мали просвітницький характер і сприяли росту національної самосвідомості.

Вишнівецький драматичний гурток проіснував до 1938 р. За весь період учасники поставили більше 15 вистав як класиків, так і власних сценаріїв, часто проводили поетичні та музичні вечори. Самі шили костюми, готували декорації. Їх автором і художником був відомий у містечку О. Чернецький. Його дружина Віра та її сестра Надія з родини Бодасюків були признані головні виконавиці жіночих ролей.

Учасники гурту були геть несхожими. Їх різнили вік, стать, освіта, захоплення і навіть соціальний статус. Проте їх єднало Шевченкове Слово. Життя не було безхмарним. У кожного, напевно, були особисті та родинні проблеми. Та Слово раптом вивільнило таку небачену до того часу духовну енергію , що хотілося діяти, творити і просто жити.

Майже століття відділяє нас від земляків зі старої світлини. І вдивляючись у їхні обличчя, мимоволі усвідомлюєш, що є в них щось таке, що не підвладне часові. Бо і вони, і ми – Українці. У нас одна земля, одна мова і одна віра в майбутнє.

І хай летять роки. Та нові покоління вишнівчан знову і знову будуть нести квіти до пам’ятника Кобзареві у центрі Вишнівця, а у березневі дні над містечком лунатимуть його пророчі слова: