Легенди Збаражчини. "Уздовж колишньої „дороги сліз"

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 812

Уздовж колишньої „дороги сліз"

З висоти грізних колись бастіонів старої Збаразької фортеці гляньмо на схід. Там, де над полями встає багряне сонце, пролягав Чорний шлях. Вітерець доносить пахощі кукурудзяного цвіту, полину, польових трав. Тиха, незрушна блакитна далечінь. Та досить перенестися в уяві на кілька століть у давноминуле — і постане інша картина. Чорний шлях триста-чотириста років тому... Дорога горя і сліз, земля, столочена копитами кінних орд. Навкруги на десятки, сотні верст тільки згарища, сплюндровані села і хутори. Оповитим курявою гостинцем у далекі кримські степи повертають татарські загони, женучи ясир. Ідуть пов'язані ремінням-сирівцем чоловіки, йдуть красуні подолянки із виплаканими очима. Погойдуються в сідлах поважні мурзи. Смокчуть з бурдюків бузу, жують в'ялену конину. Задоволені: здобич багата. А на невільничих ринках Бахчисарая, Гьозлева і Кафи чекають її заморські купці,  і дзвенить золото. Бредуть полонені. Рідко хто з них ще побачить рідну землю. Хіба що десь з балки вирветься ватага сміливців, нападе зненацька на супостата. Задзвенять шаблі, засвистять стріли, впадуть на гіркий полин протяті козацькими списами ординці, і поменшає на сотню невільників на кримських торгах. Чорний шлях... Тепер від нього залишилися лише легенди, що переходять від діда до онука. Він пролягає саме тут, де вузенька дорога з глибокою колією тракторних коліс, поросла споришем, буркуном та сизими полиновими волотками, веде від Збаража в поля. Як разюче змінюється обличчя землі! На шляху, що увійшов в Історію з такою похмурою назвою, сьогодні колосяться густі, мов ліс, пшениці. По шляху, яким ходили орди і козацькі полки, тепер крокують сталеві опори високовольтних ліній електропередач... Між Збаражем та Максимівкою Товтровий кряж стає більш пологим, розчленовується на окремі невисокі узгір'я, поєднані рівнинними степовими ділянками. Та рівниною ці місця не назвеш. Численні балки і видолинки ховаються за брустверами великих і малих згірків, утворюючи вкриті очеретом та болотним зіллям озерця. Порівняно недавно, за пам'яті старожилів, таких озер тут було значно більше, зустрічалося чимало джерел. На деяких озерах на все літо оселялися дикі качки, лелеки, чаплі та інші водоплавні і болотні птахи.

Про два озера—Срібне та Золоте—збереглася давня легенда. Коли польські пани втікали від козацьких полків Хмельницького, то не мали часу взяти з собою всі награбовані в народу багатства. Покидали в перше озеро срібло своє. Та доганяли їх бистрі коні козацькі і, рятуючи життя, покидали в друге озеро усе золото. Відтоді люди назвали озера «Срібним» і «Золотим».

Максимівка — невелике село. Розповідають, що свою назву воно одержало на честь відважного козацького ватажка Максима Кривоноса. Можливо, це й справді так. Історія тутешніх сіл, ярів та доріг тісно пов'язана з подіями визвольної боротьби українського народу. На відрогах Товтр поблизу Максимівки ще й тепер можна виявити сліди козацьких фортифікацій. Люди називають це місце Лисим окопом... Високим розложистим валом піднялися над полями Медобори. За Максимівкою відкриваються Гори Стрийовецькі — село, не подібне до інших, розкидане невеликими хутірцями по одній-дві хати. Здалеку воно схоже на зелені острівці серед золотого моря хлібів. На старих картах ця місцевість позначена кількома незвичними для нашого часу назвами: Гуляй-Поле, Біла Корчма, Чорна Корчма, Зелена Корчма, Червона Корчма... Звідки ж взялися такі дивні тепер назви? Колись через Гори Стрийовецькі йшла дорога зі Збаража на Скалат. Меткі ділки побудували на жвавому шляху шинки, куди заглядали подорожні, зборена нуждою сільська голота. Чорна Корчма стояла неподалік нинішнього дворища Савчинів. Далі, біля хутора Кам'янецький Ліс — Біла, а над гостинцем на Тернопіль і Збараж — Зелена та Червона. Походження їх назв тепер уже ніхто не знає. Тільки дідусі хитрувато жартують: у Чорній Корчмі пили чорно, а в Білій—до білої гарячки. Мальовничі у зеленому вінку Гори Стрийовецькі. Обабіч крайніх будівель за смугою молодого лісу простяглася вздовж Товтрового узгір'я Царева долина. Оповідають, що колись відбулося тут люте бойовисько, в якому загинув великий військовий вождь. Історія чи байка? Відповісти важко. Та десь з десяток років тому у верхів'ї долини орачі випадково виявили древнє поховання. Судячи по знайдених прикрасах, воно могло належати знатному воїнові. Може, це й був ключ до забутої таємниці Царевої долини.