Легенди Збаражчини. "Трагедія Мшани"

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 355

Трагедія Мшани

В сиву давнину річка Гніздечка, на західному березі якої розкинулося селище Мшана, була досить повноводною і небезпечною. Тут, на узвишші водороздільних пагорбів з глибинних холодних джерел бере вона свій початок і несе свої чисті води на південь до Серету. Її береги були крутими, дно повнилося  ямами-круговертями, вікнами-безоднями. Прибережжя широкого плеса багатої на рибу ріки густо поросло очеретами, високими травами і густими верболозами, де гніздилося безліч водоплавних птахів. Західні і північні околиці селища були надійно захищені густими лісами, багатими на звірину.

Населення займалося риболовлею, мисливством, землеробством, скотарством і ремісництвом. Багатий край приваблював численні зграї  жорстоких загарбників, наїзників-кочівників. Тому чоловіки селища об'єдналися в загони самооборони, створили стежі для оповіщення про наближення ворога.

Розмірено йшло життя, аж одного разу спостерігачі принесли звістку про наближення великої татарської орди. Люди виступили на захист своїх домівок, та сили були явно не рівні. Татари обступили селище зі всіх сторін,  оборонці хоробро захищалися і майже всі полягли в бою. Ті, хто лишився, відбиваючись від лютого ворога, рятували дітей і жінок. Та втікати не було куди, порятунок був можливим лише на протилежному березі ріки. З криками, голосінням і плачем люди кинулися до води, ховалися в лозах і очеретах, а деякі, використовуючи підручні засоби, кидалися в воду, щоб переправитися на другий берег. Та татарські стріли косили сміливців, вони тонули у почервонілих від крові водах ріки.  Жорстоким був бій, татари забрали велику здобич, пов'язали багато невільників, спалили і повністю зруйнували селище.

Багряно заходило сонце, на землю опускалася ніч, та ще довго околиці і плесо ріки яскраво-червоно палахкотіли у зірницях великої пожежі. З  настанням темряви один із вцілілих  господарів вивів із сховку свою кобилу, посадив на неї  жінку і дітей та й рушив плавом через річку. Кобила була сильна, могла добре плисти і винесла свого господаря з сім'єю на другий берег. Сховавши в густих чагарниках глибокого яру свою родину, чоловік повернувся до річки і, доки міг, перевозив вцілілих старих, дітей  і немічних на рятівний берег. Коли ординці наблизилися до  ріки, там уже нікого не було. Вони забрали награбоване майно, захоплених невільників, та й відійшли.

З плином часу втікачі обжили нову багату місцевість, де вони оселилися після татарського погрому: розчистили для обробітку землю, звели оселі, церкву і господарські споруди. Поступово утворилося нове село, яке на згадку про свою рятівницю люди назвали  "Кобила". Тихоплинну річку – притоку Гніздечки, по берегах якої тягнулося село, назвали Ходорівкою від слова "хода". Ці назви зберігалися аж до 30-х років ХХ ст. і лише після того, як на російських топографічних картах появилася назва  "Кобыльє", село стали називати "Кобилля". З довколишнім світом село зв’язувалося дуже старими торговими шляхами - "На Бандери" і Олексинецькою дорогою.

 На польових околицях біля села є дуже давні могили-кургани. Про їх походження досі нічого не відомо. В кількох місцях люди знаходили предмети дуже давнього життя з поселень ранньозалізного і бронзового віку.