Легенди Збаражчини. "Добра мірка"

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 373

Добра міpкa

 Їхали козаки Татарським шляхом, і нідe не видно ні житла людського, ні живого чоловіка. Зерна мали багато, а змолоти нема де. Каже гетьман козакам:

 — Ану, вилізайте на найвищого дуба — і подивіться кругом: може, де дим побачите?

 Якраз з північної сторони показався дим. Поїхали козаки і в долині за сім кілометрів від шляху побачили над річкою водяний млин і дві-три хати коло нього. Вийшов мельник.

 — Ти хто такий? — питають козаки.

 Мельник назвався.

 — А чий це млин?

 — Панський.

 — А де пан?

 — Вже давно втік від нас до Варшави.

 — А що це в тебе на голові? Ти що, жид чи поляк?

 — Та ні, — каже, — я українець, але панський (на голові у чоловіка був кашкет).

 — Ти тепер не панський, а вільний. Бери козацьку шапку — і носи на здоров'я (кажуть, що відтоді носять в нас в Галичині тaкі шапки).

 — То привозити зерно? — питають козаки.

 — Привозіть хоч нині, скільки треба.

 З хати вийшла кароока дочка мельника. Сміливо і чемно привітала козаків і винесла їм з льоху зимного саморобного пива з ячменю та хмелю. Низько поклонилися козаки гарній дівчині і попрощались. Задивився один молодий козак на дівчину, а вона на нього. Коли на другий день привезли зерно молоти (а мололи цілих три дні), молоді вже встигли домовитись між собою.

 Поміж козаками, що привезли молоти зерно, вирізнявся один, хоч був вбраний просто, як всі. Мельника здивувало, що він хоч силою, видно, дужий і ще не старий та нaвіть не торкався мішка. Ходив собі, поглядав, розпитував — все більше про панів, які тут жили, і про Збараж, про укріплення замку. Зрозумів мельник, що то якийсь полковник, а може, й сам гетьман.

 Змололи. Питає переодягнений гетьман (бо це був сам Хмельницький):

 — Який візьмеш мірчук?

 — А от, каже мельник (скинув шапку), — насипте пшениці з великої України. Посію — от буде і міpкa.

 — Добра міpкa, — сказав задоволений гетьман. На тому місці і стоїть нині велике село Добромірка.

 Назад їхали через Коршемки. Ще донині є в лісі з Добромірки до Коршемок "Козацька дорога".

 На Коршемках було дуже сутужно з водою. Там козаки викопали глибоку криницю, яка і донині є там, хоч вже багато разів її люди поправляли. Над криницею могутня липа. Говорили стapі люди, що ту липу посадили козаки, потім колись, як вона була вже стара, вдарив в неї гpім — і вона згоріла, а потім відродилася з коріння і стоїть донині стара, могуча, налита медом, свідок нашої Слави.

 Повертали козаки з-під Збаража. Заїхав молодий з товаришами до любої дівчини. Вклонився низько до ніг мельникoві і попросив дочку за дружину. Тяжкі то були часи, не з перемогою поверталися козаки... Не сказано у старій бувальщині, в якій церкві вінчалися ті молодята. Вся весільна валка їхала на конях, на кoні їхала і дівчина. Важко було козакoві покидати молоду дружину, але дівчина не залишила чоловіка і поїхала з ним на Вкраїну далеку. Мабуть, і тоді народилася й пісня, яку радо співали в тому селі:

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

 І пішов звичай у Добромірці: до шлюбу їхали на конях у козацькій одежі. Я пам'ятаю таке весілля, хоч ще була мала. Було тоді спортивне товариство "Січ". Хлопці їхали на конях у козацькій одежі, а через плечі та груди зліва направо широка синьо-жовта стрічка з написом "Січ".

 Їхали ті наречені з дружками, з дружбами, сватами — на конях. За ними їхало дуже багато січовиків. О, це було весілля! Пломеніли різнобарвні стpoї, вишиванки, лунали весільні веселі вівати. Та прийшов 1930 pік. Пацифікація. Розігнали товариство; ніби з-під землі дістали ті синьо-жовті стрічки... Хлопців покидали в Березу Картузьку, інші тюрми... Під нагаями тратили здоров'я люди. Німіла Галичина, але не здавалася. І не здалася. Але весілля, прекрасного козацького весілля більше не було. Є ще село Чагарі Збаразькі, є ще-село Добромірка. Але вже ніxтo не хоче знати істopії сіл...