Легенди міста Збаража. "Легенда про допомогу Святого Антонія та підземні переходи"

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 527

Легенда про допомогу Святого Антонія та підземні переходи

- Агов, Іване! Тебе князь кличе, – прокричав, проходячи повз подвір’я старого столяра, панський прикажчик. - Синів візьми з собою - будуть помічниками.

- І чого йому знов потрібно? - подумав майстер. – Може, знову щось в кареті поламалось?  І чого йому не йметься? Зараз війна, а він хоче їхати кудись.

Зібрав Іван спішно свій столярний інструмент, покликав синів і вирушив у дорогу. Хоч і недалеким був шлях до замку, але в часі воєнних сутичок – небезпечний.

Йшов 1649 рік. Війська Богдана Хмельницького міцним кільцем оточили місто і замок. Фортеця була міцною, укріплена за останнім словом фортифікаційної техніки. Була у формі квадрата і складалася з високих валів, обмурованих тесаним камінням. Вздовж них проходили рови шириною в сорок метрів. Крім того, місцевість мала ряд природних перешкод для армії, яка наступала, – болота, озера, ліс. І хоч князь мав війська, зброї достатньо, гінців також посилав регулярно до короля за підмогою, але потребував він і Божої допомоги - Доброго дня пане! Як ся маєте, чого кликали? – спитав покірно Іван. Князь, зверхньо глянувши, посміхнувся у вуса:

– Скажи, майстре, хочеш, щоб Твої сини мали гроші і роботу у місті

– Так пане, хочу!

- Тоді слухай. Є у нашому храмі чудотворна ікона Святого Антонія. Він великий святий, що у Бога може отримати все, що попросить людина. Але їхати зараз до міста з укріпленої фортеці – небезпечно і нерозумно. Кожної миті козаки можуть поновити штурм, і я повинен бути при цьому. Мені розказували, що колись був підземний хід, який з’єднував замок і храм. Можливо, і зараз ним можна виїхати тихенько уночі і повернутися під ранок назад. 

- Так, це правда, існує такий хід, - сказав старий майстер, - але щоб їхати ним потрібно розібрати карету по частинах і знести її у нижній поверх підвалу. Але давно ним ніхто не їздив.  Чи не обвалиться, бува?

- Дам тобі, скільки скажеш воїнів у поміч, але тої ночі я маю бути у храмі. А підземелля колись будували міцні, недаремно ж у скалі їх видовбували -  аж три поверхи мають. Тому, я впевнений, не обвалиться.

 І взялися усі до праці. Сини батькові допомагали розібрати карету по-частинах, а воїни знесли їх униз. Ще не зійшла вечірня зоря, а карета чекала князя, готова до подорожі. На очі коней наділи шори, вчепили ліхтарики для освітлення дороги. І князь вирушив у дорогу. Карету оточив суцільний морок, лише невеличкий простір перед нею був тьмяно освітлений невеличкими факелами. Налякані їх світлом, зі стін і стелі зривалися кажани і з якимось свистом пролітали мимо голів непрошених гостей. І тільки чіткий тупіт коней різко відлунювали у підземеллі.

Коні рухалися жваво по добре вимощеній кам’яній бруківці ходу, який вів все вниз і вниз. Хід з кожним кроком опускався все нижче і нижче під землю і ставав все темнішим, нагадував вузький хідник, обкладений тесаним каменем. Застояне, аж  липке, повітря почало давити, а згодом десь зникати. З кожним метром дихати ставало тяжче,  в скронях все відчутніше і гучніше лунали удари пульсу. Факели щораз більше пригасали, їх полум'я ставало червоно тьмяним,  тіні збільшувались, то розпливаючись у сутінках, то згущуючись. Через деякий час із стелі почала капати вода:  очевидно над ними протікала річка Гнізна.  Князь зупинив карету. Стояла тиша, аж дзвеніло у вухах. Несподівано спереду, зі сторони храму, почулись невиразні звуки. І тут почув він молитовний спів і пустив коней. Звук все ставав гучнішим і через деякий час коні самі зупинись. Чоловік у монашому одязі спитав: Хто Ви і що тут шукаєте?»

- Я – князь, власник Збаража (на той час власником міста був Ярема Вишневецький, який був опікуном малолітнього Дмитра-Юрія Вишневецького, свого племінника), приїхав у храм помолитись до чудотворного образу Святого Антонія з Падуї. Монах вивів його гвинтовими сходами і таємничими переходами прямо в приміщення храму і підвів до ікони. Князь довго стояв і ревно молився до Бога, просив допомоги у Святого Антонія, кажучи: «Присягаю Тобі, Боже, не складу шаблю доти, поки Україну не втоплю у крові хлопів».  І хоч князь визнавав свою жорстокість по  відношенні до інших, але з покорою надіявся на допомогу Божу у вирішенні воєнного конфлікту.

На ранок він був на оборонних валах замку. І сам побачив, що Святий вислухав його благання і послав на допомогу Стихію. Він бачив, як гроза зненацька розпочалась, як плавали коні у воді, як захлиналися раз по-раз козацькі атаки. «Розверзлись небеса, і потоки полились на землю. «Світ сховався за стіною води, за два кроки нічого не було видно», - так описували історики події неймовірних природних перешкод, які заважали козацьким військам здобути перемогу (такі шквальні зливи серед літа з громовицями були в тому часі дуже часто).

Однак не скрушилося серце жорстокого князя. Гордість заволоділа серцем його. Не подякував князь за оборону замку Святому Антонію. І страшна доля чекала його військо. Багатоденна облога. Голод і смерть багатьох воїнів. Не тільки від куль ворожих, а від перенесеного голоду. Кажуть, навіть тоді, коли облога була знята, а війська верталися додому багато з них не вижили, бо їли по дорозі багато і нестримно, через те і помирали. (А після двомісячного голодування їсти багато дуже шкідливо для ослабленого голодом організму). Були вони всі мізерні й худі, на зразок загробних мар, і, власне, несли на собі обличчя з того світу. Кількість тих, що померли дорогою, була майже такою ж, як і при облозі, підтверджуючи відому приказку: «Пливли, пливли, а на березі втонули».

А мешканці міста довго пам’ятали про допомогу святого Антонія у вирішені проблем князя.  Багато років численні людські потоки йшли до Збаразького храму, де монастирський костел став місцем паломництва до чудотворного образу значної кількості людей з багатьох куточків світу Образ Святого Антонія у Збаражі належить до найвідоміших ікон. Ще коли до Збаразького костела отці Бернардини привезли давній образ заглибленого у молитві Антонія біля стіп Дитяти Ісуса, ця ікона прославилася знаками Божої благодаті не тільки у нашому краї, але і далеко за межами України. Триста років великий Чудотворець випрошує душам віруючих і цілому народові безмірні дари і ласки. До нього завжди зверталися в молитві у важливих потребах, його згадували навіть у повсякденних труднощах, особливо тоді, коли потрібно було віднайти загублену річ, чи просити  здоров’я. І завжди, хто просив з вірою, отримували від нього необхідну допомогу.          

 Записала Н.Ганусевич 2014 р