Легенди Бучаччини. "Легенда Язловця і Жнибородів"

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 322

Легенда Язловця і Жнибородів

Садок Баронч, який довго займався питаннями історії польських вірмен, опублікував таку легенду:

“Ясне небо несподівано затягнули хмари. Прогримів грім. Протяжною луною розлігся він по каньйону. Здавалося, то зойкнула спрагла земля і, потрясаючи вітами дерев, що невідомо якою силою трималися скелястих стін, вітала небо. Вмить завирувало все довкіл. Блискавки пролітали повз вікно і, здавалося, сягали дна каньйону.

У молодшого Язловецького до цього грізного поклику природи були особливі почуття. В дитинстві він старався в таку мить неодмінно вибігти у двір, щоб поринути в освіжаючий вир зливи. Краплини дощу барабанили по обличчю і будили найфантастичніші мрії. Та це було в дитинстві. А сьогодні він повновладний хазяїн палацу, що орлиним гніздом повис над Вільховцем, над оселями язлівчан. І вже не мрії володіли ним у ці грозові хвилини, а рішуче прагнення повелівати. Там, внизу, повинні відчути, що над ними новий господар, особливі ці зайди-вірмени. “Я виб’ю із них їхню гординю!” — у припливі люті потряс кулаком. Грянув грім. Язловецький на мить уявив, що то він сипле униз блискавицями, і зловісно усміхнувся.

…Управитель маєтку тут же з’явився на виклик магната.

- Повідом вірменам про нові податки. Всіх, хто ухилятиметься від сплати, карати безпощадно. Особисто прослідкуєш. І ще...

Язловецький змінив суворий вигляд на посмішку. Управитель добре знав звички пана, і що означала ця посмішка, зрозумів без слів.

Містечко зустріло указ вибухом обурення. Тут же пішли в рух панські канчуки. Обходячи двори міщан, посіпаки арештовували кожного, хто відмовлявся сплатити податок. А управитель тим часом виконував другу частину наказу Язловецького, беручи на замітку звабливих дівчат.

Вірменський єпископ кілька разів звертався до магната з проханням полегшити долю населення та даремно. Жорстокий правитель щоразу грубо виганяв його із палацу. Годі було сподіватися на панську милість. Та коли у батьків стали забирати дівчат і віддавати їх магнату та його друзям, старий єпископ знову пішов у палац. У церковному вбранні, з посохом у руці постав він перед магнатом. Почав було вмовляти Язловецького припинити безчинства, але той різко обірвав його:

- Про дівчат турбуєшся? Навіщо це тобі, старому? Втім, ти у нас миттю помолодієш… І наказав обстригти єпископу волосся і бороду.

- Бачить небо це знущання. Будь ти проклятий!.. — мовив старий.

Дізнавшись про наругу над своїм посланцем, вірмени вирішили покинути Язловець. Глухої ночі залишили люди рідні оселі.

З болем у серці прощалися із місцевістю, що чимось нагадувала далеку Вірменію, яку свого часу, гнані завойовниками, ось так покидали їхні предки. А нащадки прощалися з привітними трударями подільського краю і з усім, що містить в собі поняття “батьківщина ”.

Скрип возів заглушив грім, що сколихнув нічне небо. Дорога під блискавицями готувала втікачам нові випробування, але гордий орлиний дух кликав їх уперед.

Діставши задоволення від вигляду приниженого єпископа, Язловецький  перебував у доброму настрої. І гроза, його стихія, була, як ніколи, доречною. В азарті він вихопив із піхви шаблю і, вторячи блискавиці, почав шматувати темряву ночі. Ще один помах - і…шабля схрестилася із вогняною стрілою.

Все далі і далі відходили втікачі від рідних місць, залишивши там свій біль і прокляття, яке таки впало на голови кровопивців. У палац вдарила блискавка, Язловецький зник, син його потонув у криниці. Загубилися на шляхах віків сліди гордих переселенців із Вірменії. Та досить торкнутися стін старої церкви над Вільховцем — оживе минуле. І камінь, і люди бережуть пам’ять».

В цій легенді багато що викликає сумнів. До ХVІІ століття польські правителі прихильно ставилися до вірмен. Очевидно, легенда складалася в різних місцях, і в ній переплелися події, які сталися в різний час, зокрема в Молдавії, де вірменів переслідували, і вони змушені були переселятися в різні райони, в тому числі у Язловець.

Так чи інакше, а головне — легенда передає гордий, волелюбний дух вірменського народу, засвідчує давню історію українсько-вірменських зв’язків. Трудовий люд Поділля завжди виявляв прихильність до вірменських переселенців, дав їм притулок на своїй землі. Разом вони із зброєю в руках захищали цей край від завойовників.

 (за матеріалами  книги Садока Боронча "Пам'ятки Язловецькі").