Легенди міста Збаража. "Хазяйка замку"

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 2122

Хазяйка  замку

Про випадки зустрічі із жінкою-привидом розповідає немало очевидців.. Власники замку Христофор і Юрій Збаразькі, як відомо, не женились, вели розгульний спосіб життя і не цуралися жіночого товариства. З давніх часів існує легенда про мучениць – князівських наложниць, яких приводили до князівської опочивальні таємно. Для таких зустрічей в товстих замкових стінах були навіть влаштовані замасковані сходи, що сполучали опочивальню з підземеллям. Чи не одна із красунь через свою непокірність назавжди залишилась у замкових лабіринтах?!

Коли місяць стає повним, освітлюючи навколишній простір біло-мертвим світлом, опівночі на мурах Збаразького замку можна побачити тремтливу постать високої жінки з розпущеним чорним волоссям у довгому білому вбранні, що розвівається від найменшого подиху вітру.

Князь Іван Збаразький мав рідну сестру по імені Маруша, яка, як відомо,  доводилася тіткою Христофору і Юрію. Обидва померли в різний час (1627 і 1631 рр.) при дуже загадкових обставинах, не доживши до похилого віку. Після їх смерті виникло питання передачі спадку. Та князі не були одружені і законних спадкоємців не мали, тому право спадку мало б належати Маруші. Довести це в суді вона не змогла, хоч судові тяганини щодо цього тривали впродовж більше п'яти років. Справу виграв  князь Януш Вишневецький (також з Корибутів), бо Маруша на цей час уже померла також при досить загадкових обставинах. Інших же спадкоємців просто не було.

Чи не привид ображеної на несправедливий поділ маєтностей Маруші, ночами бродить по замку?

*****

Одного разу охоронець замку пізньої ночі робив обхід подвір'я, перевіряючи надійність замків. Його увагу привернула жіноча постать, що повільно прогулювалася покрівлею казематів, прямуючи від північного флігеля в напрямку в'їздової вежі. Будучи не з лякливих, чоловік окликнув жінку, та вона зовсім не зреагувала на це. Тоді він піднявся по сходах на покрівлю казематів, і на свій подив, нікого там не виявив, хоч і обшукав усі закутки. Спустившись на долину, знову побачив ту ж постать, яка рухалася в протилежному напрямку. У цей час світло місяця померкло, набігла хмаринка. Жіноча постать ніби розтанула в пітьмі. Як не вдивлявся вартівник, навіть коли місяць знову викотився із-за хмари,  таємничої жінки він вже не побачив. Долаючи невиразну тривогу, він обійшов усі приміщення замкового палацу, оглянув всі закутки, але в замку, крім нього, нікого не було.

Іншого разу один львівський реставратор, допізна працюючи над відновленням ікони, дещо забарився, і довелося йому заночувати в одній із кімнат північного флігеля замкового палацу. Будучи втомленим, він міцно заснув. Та раптом десь опівночі його внутрішній "будильник" подав настільки сильний імпульс небезпеки, що він прокинувся. Пітьма огортала його, наче ковдрою, зі всіх сторін. У нічній тиші явно почувся скрип вхідних дверей і по коридору залунали легкі кроки, що наближалися. Двері відчинилися, але до кімнати ніхто не зайшов, лише чулися ті ж неспішні кроки мимо сплячого, війнувши на нього замогильним холодом. Біля вікна все стихло. Враження було таке, ніби хтось невидимий і від цього страшний та загадковий стоїть там, споглядаючи на зовні. Лише на мить із-за хмар показався повний місяць, висвітливши на фоні вікна чітку фігуру високої жінки з довгим хвилястим волоссям  у чорному вбранні. Художник заціпенів в чеканні. Та за кілька хвилин усе повторилося у зворотному порядку: війнувши холодом, щось невидиме пройшло мимо, зачинилися двері і кроки, завмираючи в далині, стихли, рипнули двері коридору -  і тишина…

Така пригода із ним сталася вперше. Будучи професійним реставратором, йому не раз доводилося ночувати в монастирях, костелах і церквах, та нічого подібного із ним іще не  траплялося. Закралася думка:  може це чийсь жарт? Долаючи невиразний страх, встав, одягнувся і спустився на перший поверх до кімнати охоронців. Сторож спокійно дрімав, сидячи за столом. Окликнув його і запитав, чи є ще хтось у замку, окрім них. Відповідь була негативною. Розповів йому про свою пригоду, і вже разом вони обійшли всі зали палацу, подвір'я, навіть закутки, та нікого не виявили.                                                           

Микола ДАНИЛЕЙКО

Збараж, лютий 2008 р.