ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ПРОВЕДЕННЯ ЗБАРАЗЬКО- ЗБОРІВСЬКОЇ КАМПАНІЇ 1649 РОКУ

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 1173

Анотація: У статті розглядаються військові дії українського козацтва в контексті відносин між Річчю Посполитою та Московським князівством в першій половині XVII ст., коаліційні домовленості Богдана Хмельницького у війні із Річчю Посполитою, а також битва під Лоєвом, яка забезпечила можливість проведення облоги Збаража.

Ключові слова: Коаліція,збройні сутички, переговори, Лоєвська битва, облога Збаража.

Подіям Збаразько-Зборівської кампанії під проводом Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої, передували грандіозні перипетії на історичній арені.

Б. Хмельницький, готуючись до війни, також намагався виступити проти Речі Посполитої не самотужки, а міцною коаліцією. З цією метою він із зими 1649 року розпочинає інтенсивні консультації з московським царем Олексієм Михайловичем, переконуючи його в доцільності виступити разом з Військом Запорозьким проти свого супротивника. Адже Річ Посполита завдала Москві великих територіальних збитків у війні 1609-1618 років [4], а також у Смоленській війні в 1632-1634 роках [6] за володіння Смоленськом і прилеглими територіями, приєднаними до Речі Посполитої на початку XVII ст., і у якій Москва отримала серйозну поразку.

Запорізьких козаків у війні з Московією 1607 р. очолював галичанин Іван Заруцький, який походив з Тернополя [7]. На чолі козацького загону він приєднався до Лжедмитрія II, котрий пішов на Москву. Влітку 1609 р. зупинив військо Василія Івановича Шуйського на річці Хімка. Після втечі Лжедмитрія II до Калуги перейшов з частиною донських та українських козаків до польського короля Сигізмунда III Ваза. Після вбивства Лжедмитрія II одружився на Марині Мнішек і взяв собі за мету посадити її сина на московський престол.

В 1611 році підтримав перше московське ополчення, яке звільнило від поляків та литовців більшу частину Москви. Під час якого було спалено мало не всю Москву. Після лютневого Земського собору 1613 року, на якому на царство був покликаний Михайло Федорович, Заруцький був оголошений ворогом держави. Внаслідок побоювання зростання впливу Заруцького, проти нього були додатково зібрані значні сили. Вже 24 червня 1614 року разом з Мариною Мнішек, її сином та декількома сотнями козаків був схоплений військом Одоєвського. Страчений (посаджений на палю) в Москві разом з сином Марини Мнішек.

Так само козацьке військо, вже на чолі з гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним, брало участь у поході на Москву в 1618 році. Хоча, запорожці брали активну участь у війні з Московією [3], Хмельницький все ж таки мав надію на підтримку московського царя у війні з річчю Посполитою.

Збройні сутички в 1649 році між повсталими й магнатськими надвірними військами розпочалися ще зимою, під час проведення переяславських переговорів. Переговори Хмельницького з королівськими комісарами у Переяславі в лютому 1649 року завершилися домовленістю лише про тимчасове перемир’я до Зелених Свят, які того року випадали на 23 травня. Всім тоді було зрозуміло, що з настанням сприятливих погодних умов сторони спробують знову з’ясувати на чиєму боці правда за допомогою зброї.

Одночасно гетьман активно розвиває стосунки із тогочасним правителем Трансільванії Д’єрдєм ІІ Ракоці, закликаючи його силою зброї  здобути польську корону, претензії на яку висував його батько, Д’єрдь І Ракоці. Певні сподівання Хмельницький покладав і на литовських протестантів на чолі з польним гетьманом литовським Янушем Радзивіллом, котрий у минулому 1648 році так і не прийшов на допомогу полякам у їхній боротьбі з повсталими козаками. Крім того, з осені 1648 р. набувають інтенсивності переговори з Османською Портою. Також крім цього надалі залишаються в силі раніші домовленості стосовно українсько-кримського військового-політичного союзу.

Відновлення контролю над втраченими в перебігу повстання 1648 р. територіями, супроводжувалося жорстокими розправами шляхти та польських жовнірів над місцевим населенням.

Зокрема, у північно-західних районах Поділля спробу збройного реваншу намагалися вчинити жовніри кам’янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та сина коронного гетьмана Петра Потоцького. На Волині подібні   каральні   акції   проводили   підрозділи    князів    В.    Заславського, С. Корецького та А. Радзивілла.

Уже з березня 1649 р. розпочалися локальні сутички залишених Хмельницьким козацьких гарнізонів на території Східної Волині та Поділля з підрозділами коронних військ і магнатських збройних формувань, що намагалися вибити повсталих з рубежу річок Горині та Случі.

Ще під час коронаційного сейму, що проходив у другій половині січня - початку лютого 1649 р., сенат і посольська ізба ухвалили рішення про набір 19 тис. коронної армії та скликання королем у разі потреби шляхетського ополчення (посполитого рушення). Тобто, підготовка до війни у Варшаві розпочалася навіть до отримання повідомлень про результати переговорів у Переяславі. Трохи згодом було ухвалено план бойових дій, який передбачав комбінований удар по українській армії із заходу силами коронної армії, шляхетського ополчення та магнатських надвірних військ і з півночі — литовською армією.

Домовленість сторін про перемир’я, досягнуте в Переяславі, було остаточно зірвано наприкінці травня, коли 10–12-тисячне (а разом з обозними та військовими слугами — 18–20 тис.) польське військо переправилося через Горинь і ввійшло на територію південно-східної Волині. На чолі коронного війська було поставлено Белзького каштеляна Анджея Фірлея, кам’янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та Миколая Остророга. Їм намагалися протидіяти розрізнені козацькі полки Івана Донця, Андрія Романеска, Гараська Яцкевича, та Кривоносенка. Запеклі бої відбулися під Заславом, Зв’ягелем, Острополем та в інших містах і містечках південно-східної Волині.

На зустріч ворогові через Животів, Пиків, Хмільник і Старокостянтинів вирушив з військами й гетьман Хмельницький. Вже на той час він розумів, що створити антипольську коаліцію не вдасться. Офіційна Москва, пам’ятаючи про ганебну поразку під Смоленськом на початку 1630-х рр., не наважувалася розпочати війну з Річчю Посполитою. Не захотів вести спільні з козацьким військом дії й правитель Трансільванії, який спробував домовитися з впливовими польськими магнатами й через них зійти на польський трон. Наприкінці червня в Україну надійшла обнадійлива звістка про те, що головні сили кримського хана перейшли Дніпро й рухаються на з’єднання з козаками.

Після того, як Богдан Хмельницький, переслідуючи польські коронні та надвірні війська, що відступали від Старокостянтинова, розпочав 10 липня 1649 року штурм Збаразької фортеці, польський король на чолі коронних військ і частини шляхетського ополчення залишив Люблін. Через Старе Замостя, Сокаль і Топоров він просувався в напрямку Волині.

В цей же ж період розгорталися події на землях південно-східної Білорусі, під Річицею і Лоєвом, які забезпечували можливість проведення Збаразької облоги, Зборівської битви і, як наслідок – укладення Зборівської угоди.

Стало зрозумілим те, що в кампанії 1649 р. не лише не можна розраховувати на підтримку литовських протестантів, а й доведеться докласти чимало зусиль для того, аби захистити свої тили від нападу литовського війська.

Вже просуваючись у напряму до Чолганського Каменя, куди відійшли польські загони, Хмельницький довідавшись про початок козацького наступу та вступ в Україну Кримської орди, ще отримав повідомлення — про наступ польного гетьмана литовського Я. Радзивілла на північні кордони Козацької держави. Для того, аби не допустити проникнення литовців до себе в тил, гетьман, розуміючи, що можливість об'єднання армії Радзивілла із основними силами Польського королівства становить смертельну небезпеку, вирядив назустріч  Радзивіллу  10-тисячний  кінний  корпус   київського   полковника  М. Кричевського та віддав наказ чернігівському полковнику Степану Подобайлу негайно перекрити переправи через Дніпро.

До 8 липня кіннота наказного гетьмана Михайла Кричевського подолала близько 300 км важких волинських і поліських шляхів, й вийшла до Чорнобиля, де до нього прилучилися три полки: Чорнобильський - Михайла Панкевича, Овруцький — Івана Бруяки та полк Григорія Голоти. Внаслідок цього загальна чисельність зросла до майже 18 тис. вояків, але переважна частина новоприбулих була погано навчена та вкрай незадовільно озброєна. На відміну від Радзивілла, який мав у своєму розпорядженні близько півсотні гармат, Кричевський в разі необхідності міг використати лише декілька легких гармат.

За таких умов єдиним реальним шансом здобути перемогу над сильним супротивником було швидке маневрування та несподіваність удару. Власне, на застосуванні цих прийомів і вибудував свій план полковник Кричевський.

Взявши із собою лише кінноту, Кричевський форсував р. Прип’ять і, розгромивши передові роз’їзди противника, стрімко наблизився до Річиці. З прибуттям до міста частини литовських військ, наказний гетьман відмовився від проведення бою з ними, вирішивши завдати удару головним силам Радзивілла, що стояли під Лоєвом. Адже саме від їхньої боєздатності залежали результати походу литовської армії в Україну.

Стрімка атака козацької кінноти на польного гетьмана литовського розпочалася на світанку 30 липня 1649 р. Для того, аби збити ворога з пантелику, Кричевський вдався до проведення обхідного маршу й вийшов до литовського табору з південно-західної сторони, звідкіля не очікували його появи. Бій під Лоєвом відзначався неймовірним динамізмом і кровопролиттям. На різних ділянках фронту ініціатива переходила то до однієї, то до іншої сторони. Перевага добре навченої литовської кавалерії змусила козацького гетьмана спішити своїх вояків і уже в ході бою вибудувати укріплений табір. На його штурм Радзивілл кинув майже всі наявні в нього сили, включаючи спішених гусарів, обозну обслугу та військових слуг. У бою, що тривав до пізнього вечора, козаки відбили три відчайдушні приступи. І якби полковник  С. Подобайло не припустився серйозної помилки, надіславши в розпорядження Кричевського замість усіх наявних у його розпорядженні сил лише близько 3 тис. козаків, результати бою могли мати для литовців найтрагічніші наслідки. А так, зазнавши величезних втрат при штурмі козацького табору, Радзивілл віддав наказ про припинення атак і відхід в укріплення.

Таким чином, кровопролитний бій не приніс переваги жодній зі сторін, а понесенні втрати були величезними. Становище українського війська ускладнювалося ще й тим, що в ході бою важких поранень у голову зазнав його командир — полковник Кричевський, котрий як простий воїн бився з ворогом під час його приступів. Кричевський раз по раз непритомнів від ран, і козацька рада, скликана вночі в таборі, прийняла загалом єдино вірне рішення — під прикриттям ночі відірватися від супротивника та відійти в глиб території України.

За наполяганням наказного гетьмана, котрий гостро картав себе за те, що не зумів завдати військам Радзивілла поразки, а сам поклав під Лоєвом так багато козацьких життів, Кричевського залишили на полі бою, де його і знайшли вранці 1 серпня литовські жовніри, що вступили в покинутий табір.

Радзивілл, котрий знав Кричевського ще з часу, коли він служив у короля полковником реєстрового козацького війська, та щиро захоплювався виявленою рицарською звитягою, як самого козацького гетьмана, так і його підлеглих, приставив до нього лікаря та віддав наказ з почестями поховати загиблих козаків. Але, тяжко переживаючи загибель бойових товаришів і картаючи себе за те, що не зумів виконати наказ Хмельницького, Кричевський відмовився від допомоги та не захотів вступати в розмови з литовським князем. Через день серце козацького ватажка перестало битися, причому, як стверджували очевидці, помер він не стільки від отриманих ран, скільки від почуття розпачу за отриману поразку.

Але,  як  слушно  відзначають   українські   історики   В.   Липинський,   В. Степанков, В. Смолій [5], І. Кондратьєв [2] та інші, Лоївська битва, з точки зору стратегії знаменувала собою поразку не Кричевського, а Радзивілла. Адже, зазнавши в ній величезних людських втрат і витративши майже всі боєприпаси (залишилася лише одна бочка пороху), литовське командування відмовилося від продовження походу в Україну і тим самим не виконало наказу польського короля щодо удару в тил Хмельницькому – під час облоги Збаразької фортеці і Зборівської битви.

В той час, коли в обложеному козаками Збаражі, у польському таборі почався голод, епідемія дифтерії (від неї померла найбільша частина оточених [1]), саме Лоєвська битва відвернула загрозу нападу литовської армії в тил військ Б. Хмельницького. І врятувало оточених лише наближення польського війська на чолі з королем Яном ІІ Казимиром.

Список використаних джерел.

1. Дзира Я. І. Збаразька облога 1649 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 301.
2. Кондратьєв І. Перша Лоєвська битва 1649 р. (спроба узагальнення) // Воєнна історія України. Волинь та Полісся [Текст]: зб. наук. праць за матеріалами Всеукр. наук. військово-історичної конф., 25–26 квітня 2013 р. / – К.: Національний військово- історичний музей України, 2013. – 606 с. – С.100-103.
3. Сас П. М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути 1617–1618 рр. — Біла Церква : О. В. Пшонківський, 2010. — С. 512.
4. Сас П.М. Польсько-московська війна 1617—1618 // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — Київ : Наукова думка, 2011. — Т. 8: Па  -  Прик. — С. 520
5. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. — К.,1993. — С.184-185;
6. Dariusz Kupisz, «Smoleńsk 1632—1634», Historyczne Bitwy, Warszawa, Bellona, 2001, - S.149
7. Sulimierski Filip, Tarnopol // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1892. — Т. XII : Szlurpkiszki — Warłynka. — S. 192.