УМАНСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ЙОСИП ГЛУХ ТА ЙОГО УЧАСТЬ В ОБЛОЗІ ЗБАРАЖА

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 619

Дана стаття присвячена історії однієї з найбільших битв в історії України XVII ст., яка багато в чому визначила успішний розвиток Національно-визвольної війни українського народу під владою Богдана Хмельницького проти гніту Речі Посполитої. Подано короткі відомості про уманського полковника Йосипа Глуха, його роль в облозі Збаража та інших битвах, які відбувалися на території України.

Ключові слова: полковник, облога, полк, похід, битва, загін, ватажок.

Життя та діяльність уманського полковника Йосипа Глуха до 1649 року маловідомі. Можна лише припустити, що він походив з козацького роду, народився на Поділлі на початку XVII ст. [3, с. 121].

Полковник Йосип Глух належав до тих старшин козацького реєстру, що серед перших приєдналися до козацько-повстанської армії Хмельницького. І далі виходило так, що його полк, а згодом і корпус, з'являвся саме там, де було найважче, де була потрібна особлива рішучість.

Глух – козацький ватажок, у 1648-1655 рр. полковник уманський, учасник битв 1649 р., разом із Богуном розбив Калиновського в боях під Вінницею навесні 1651 р., брав участь під Батогом та у молдавському поході 1653  р., 1655 р. захищав Умань від поляків [1, с. 347].

Восени 1648 року Глух, після загибелі Івана Ганжі призначений уманським полковником.

Оголосивши на початку 1649 року всенародну війну, польський король Ян- Казимир дав зрозуміти і Хмельницькому, і полякам, що, на відміну від свого брата і короля-попередника Владислава IV, він не має наміру й далі миритися з повстанським рухом. І що ні про які поступки повстанцям вже не може бути й мови [6, с. 536].

Під час облоги Збаража 1649 року полк Йосипа Глуха мав на сотні кілометрів заглибитись у підвладну полякам територію і діяти, не сподіваючись жодної підтримки з боку основних сил Хмельницького.

14 липня атаковано відділи Я. Вишневецького, яку здійснили на західному крилі оборони уманський полк Й. Глуха у стороні Залужжя – Старого Збаража.

Завдання, що його покладав гетьман на полковника Глуха та його товаришів, автор "Історії русів" сформулював так: "Втримати супротивника на його позиціях, поки це можливо, а далі утруднювати йому рух на переправах через річки та по всіх дефілеях, відступаючи завжди до головної своєї армії, що скеровує похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому королеві з головним польським військом".

Глух та його хлопці тримали ворога на його позиціях справді "поки це було можливо". І відступали потім, як було наказано. Втім, з доповіді І. Богуна на ім'я Хмельницького відомо, що його корпус, у складі якого був і полковник Глух, не одразу почав відходити в бік України, а спочатку пройшов рейдом до Бреста. Пройшов успішно. Польські гарнізони або розбігалися, або ж гинули під ударами українців. Та, повернувшись до Слуцька, українці застали там таку силу-силенну польського війська, зібрану згідно з посполитим рушенням (близько сотні тисяч), що випробовувати щастя в битві з ним не зважились. Хіба що потривожили його "легенько" й почали відступ до українських кордонів [6, с. 537].

Після укладення Зборівського миру (18 серпня 1649 р.) гетьман віддав наказ створювати новий реєстр Війська Запорозького на 40 тис. козаків. Цікаво, що Хмельницький планував скликати раду полковників в Умані й там упорядкувати реєстр. Коли останній було остаточно впорядковано та відправлено королеві Яну Казимиру, то серед інших козаків у ньому значився і Йосип Глух як полковник Уманського полку. Йому підлягало 2 976 реєстровців у 12 сотнях. З 16 полків Гетьманщини Уманський полк за чисельністю реєстровців займав сьоме місце [4, с. 15].

Зборівський мир не був довготривалим. Уже на початку 1651 р. Україна і Річ Посполита стали готуватися до нового раунду боротьби. На самому кордоні стали Брацлавський полк Данила Нечая, за ним – Уманський полк Йосипа Глуха та Вінницький полк Івана Богуна. 18 березня син Калиновського вирушив до Кальника, але під Липівцями був розбитий Уманським полком Глуха. 20 березня останній з'явився в околицях Вінниці й викликав цим швидким маневром паніку у війську Калиновського. Якби не рішучість коронного обозного Лянцкоронського під час бою біля мосту через Південний Буг могла загинути вся польська піхота. Але Калиновський все ж таки був змушений тікати з Вінниці, покинувши поранених та обоз. Не випадково

Лизогубівський літопис підкреслив успіх Глуха який «ляхов без битвы прогнал и обоз их разграбил». Що правда, Софонович схильний вбачати тут заслугу генерального осавула Демка Лисовця (Лисянського), однак успішні дії останнього не виключають ролі Глуха. Внаслідок цих акцій Богун вийшов із своїм полком з облоги й разом з Глухом очистити значну частину Поділля від ворогів. Калиновський утік із своїми військом до Бара, а потім укрився у Кам'янці-Подільському.

Останньою відомою операцією Йосипа Глуха була оборона Умані. Це діялося вже після Переяславської ради, ухвали якої пан Йосип, до речі, відкидав як такі, що не відповідають інтересам українського народу. Так ось, до Умані тоді підійшло велике військо відомого польського генерала Чарнецького. Полковник знав, що допомоги йому сподіватись нема звідки. Поблизу – жодних значних козацьких військ. Але знав він і те, що цього разу йому доводиться захищати рідне місто, яким він керує як урядовець. Отож, разом із полковником Богуном, що теж брав участь в обороні, він зумів так зміцнити Умань, що поляки, яким не раз доводилося штурмувати різні фортеці та укріплені табори, цього разу просто розгубилися [6, с. 539].

Як бачимо, полковник Глух мав хист не лише до блискавичних ударів та нищівних рейдів, а й до фортифікаційної справи.

Окремо слід сказати про стосунки полковника з гетьманом. Вони набули певного напруження після Берестецької битви. Йосип Глух, тоді вже досить відомий полководець, відчував, що подеколи Хмельницькому просто бракує рішучості для того, щоб остаточно здолати Польщу. Що він вагається, марнує час у найвигідніших ситуаціях – тоді, коли треба розвивати успіх. А ще полковник вважав Хмельницького надто поступливим у переговорах з поляками.

Що ж до Хмельницького, то його уваги не минуло, що Глух, як і Богун, не прибув на Переяславську раду. Знав гетьман і те, що після Білоцерківської угоди, Йосип Глух відмовився коритися тим її пунктам, які вимагали припинити збройний опір польській шляхті, що поверталася в Україну. Де збройно, а де тільки постачанням зброї або ж демонстративним невтручанням у конфлікти, але полковник Глух усіляко підтримував антипольські настрої й антипольські виступи на території, що підлягала наглядові його корпусу [6, с. 540].

Отже, маємо всі підстави вважати, що і Хмельницькому, і всій Україні ще й пощастило, що певна прохолода в стосунках між гетьманом та одним із найталановитіших його полковників – Йосипом Глухом, не переросла у  збройне протистояння.

Навесні 1653 р. Річ Посполита зразу перейшла в наступ проти України. Наприкінці березня восьмитисячне військо на чолі з Стефаном Чарнецьким та Себастіаном Маховським вдерлося у східну Брацлавшину й захопило ряд міст. Головний удар було спрямовано на Умань і Уманщину. Глух тоді не сидів, склавши руки, й активно готувався до оборони. Зокрема, він послав у ворожий тил своїх розвідників. Один з них – Семен Марченко – потрапив у полон. Він визнав, що його послав сам Глух разом із Стефаном Дзядом, котрий добре говорив польською мовою. Полковник дав їм по золотому, а після повернення пообіцяв дати по парі волів. Напередодні Великодня Глух вислав великий загін добровольців з Уманського полку під Новий Костянтинів. Під містом стояло вже 15 тис. союзників-ординців, а одну тисячу з них розмістили в самій Умані.

Спільними зусиллями прикордонних українських полків ворожий наступ було зупинено. Вирішальне значення мав своєчасний підхід на допомогу Богуну уманського полку, який повів у бій наказний полковник Іван Грозенко. Хоча внаслідок тяжкої битви Чарнецький спалив Монастирище (українське військо утримало тільки верхню частину міста із замком), і Грозенко поліг на полі бою, але все ж ворогам довелося відступати. Сам Йосип Глух у цей час, очевидно, діяв на іншому напрямку. В березні 1653 р. загострилася ситуація у Молдавії. Василя Лупула позбавили престолу, а його місце зайняв Стефан Георгіца. Лупул втік з Ясс до Кам'янця-Подільського. Звернувся за допомогою до Богдана Хмельницького. 19 квітня 1653 р. на допомогу тестю з В'язівки виступив гетьманич. У другому молдавському поході взяли участь уманський полк на чолі з Глухом, Кальницький полк під командуванням Богуна і Брацлавський полк на чолі з Тимошем Носачем та Корсунський полк (очевидно, під командуванням полковника Максима Нестеренка). Українське військо чисельністю в 8-12 тисяч козаків форсувало Прут і розбило об'єднані угорсько-молдавські сили Георгіца (понад 20 тис. чол.). Пізніше козаки вступили до Ясс, а на престол знову зійшов В. Лупул. Разом з Тимошем Хмельницьким вони вирішили розвинути успіх, але переоцінили при цьому свої сили. Їхнє об'єднане військо заглибилося у Валахію, де прийняло бій під Тірговіште з переважаючими силами Стефана Георгіца й волоського господаря Матвія Басараба. В критичний момент пішов дощ, який підмочив порох у козаків і позбавив їх переваги у вогнепальній зброї, потім Лупулу зрадила частина молдавського війська. Союзне військо розпорошилося. Тиміш Хмельницький та Лупул змушені тікати до Ясс. Однак головні сили українського війська залишилися під командуванням Богуна й Глуха, які діяли холоднокровно та вміло. Було швидко поставлено новий табір, і з нього дано відсіч ворогу. Потім козаки організовано відійшли до Ясс, а звідти вже разом з Тимошем Хмельницьким – в Україну.

Стефан Георгіца з допомогою польсько-трансільвансько-волоських військ оволодів Яссами й знову змістив Лупула (після 11 липня 1653 р.). Останній звернувся за допомогою до Глуха, але уманський полковник не ризикнув самостійно приймати відповідальне рішення та написав 15 липня про це Богдану Хмельницькому. Спочатку гетьман відмовив у допомозі, мотивуючи це тим, що Лупул звернувся не до нього безпосередньо, а до Глуха, але потім вирішив розпочати третій молдавський похід, на чолі якого поставив свого сина Тимоша (Як твердить молдавський літописець Мирон Костін, Тиміш Хмельницький послав перед собою на допомогу Лупулу 200 козаків на чолі з Глухом – авт.). З ним виступив козацький корпус під командуванням Івана Богуна. Цей похід закінчився невдачею. Під час оборони Сучави Тиміш Хмельницький загинув (12.09.1653 р.), а козаки змушені відступити в Україну. Чи брав участь у цьому поході Глух, невідомо.

Наприкінці 1653 р. Умань стала одним з центрів підготовки до нової кампанії. Тут перебував генеральний писар Іван Виговський і приймав турецьке, кримське та російське посольства. Сюди втік Василь Лупул, котрого на початку грудня 1653 р. відвезли на вимогу султана Мухамеда IV до хана, а потім і до Стамбула. Сам Глух у цей час знаходився біля Хмельницького й воював із своїм полком проти військ Речі Посполитої під Жванцем. Тут втретє зрадив хан, і гетьману довелося піти на мир з королем. 19 грудня Глух прислав свого листа до Умані з наказом готуватися до можливої відсічі ординцям. 24 грудня такі самі інструкції містилися в листі до уманців Богдана Хмельницького [2, с. 87].

Зрада хана прискорила укладення союзу з Московською державою. 18.01.1654 р. відбулася Переяславська рада, ухвали якої викликали неоднозначну реакцію українського суспільства. Насторожувало те, що Москва вже тоді виявила прагнення до загарбання України під приводом союзу. Хмельницькому вдалося все-таки укласти рівноправний договір, але в первісному вигляді він проіснував лише кілька років. Проте більша частина населення України й навіть деякі найближчі сподвижники гетьмана не сприйняли цього договору. Не присягали цареві Олексію Іван Богун і Йосип Глух. Про відмову останнього писала навіть гамбурзька «Ординарна вівторкова газета» у своїх випусках початку 1654 р.

В цей час Річ Посполита переходить у новий наступ, і знову головний удар призначався Уманщині, як «гнізду бунту». У відповідь Богун та Глух швидко зібрали війська і розпочали оборону проти ворога. В літературі зазначається, що нібито Глуха було знято з полковницького уряду разом з білоцерківським полковником Половцем, бо вони «не виявили потрібної енергії для відбиття нападу польсько-шляхетських військ на Правобережну Україну». Однак навряд чи можна погодитися з таким висновком. По-перше, бракує даних  про відставку Глуха та Половця. Так, збереглися листи Половця від 20 березня 1654 р., тобто написані вже в ході запеклих боїв. По-друге, якщо й була відставка Глуха, то дуже короткочасною і викликаною не браком енергії у відсічі ворогам, а, ймовірно, неприйняттям союзу з Москвою. 2-4 квітня 1654 р. саме Богун та Глух обороняють Умань від військ Речі Посполитої, й внаслідок цього ворог мусив відступити. На підмогу йде Хмельницький, який пише до хана і його візира Сефре Казі-аги листа з проханням про відновлення союзу. Гетьман у цьому листі від 25 квітня 1654 р. посилається на повідомлення від уманського полковника (ним явно був Глух – Авт.), котрий полонив навіть ксьондза коронного гетьмана С. Потоцького, який дав цінну інформацію. Хмельницький просив допомоги й у царя (лист від 26 травня 1654 р.), вказуючи на запланований Річчю Посполитою наступ на Умань.

Весняний наступ поляків на місто українській армії вдалося відбити, і велику роль у цьому відіграв Глух. Але з настанням тепла поширилася, як це часто бувало по кривавих битвах, пошесть, води були отруєні трупами загиблих. І якщо Йосипа Глуха смерть оминула в численних битвах, то спіткала його у мирний час. На початку літа 1654 Глух помер внаслідок пошесті [5, с. 175].

Проте, часто зустрічаємо іншу дату смерті полковника – 1655 рік.

Події Руїни знищили пам'ять про багатьох учасників і героїв Національно- визвольної війни українського народу проти гніту Речі Посполитої, але про уманського полковника Йосипа Глуха тепло згадували українські літописці Софонович, Самовидець, Величко й ряд інших.

Список використаних джерел.

1. Журавльов Д.В. Визначні битви та полководці української історії. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 416.: іл..
2. Коваленко С.С. Глух Йосип// Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 3. – Київ: Видавництво «Стікс», 2009.
3. Мицик Ю.А. Глух Йосип// Енциклопедія історії України: у 10 т./ редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – Шаблон: К.: Наукова думка, 2004. – Т.2: Г-Д. – С.121.
4. Мицик Ю.А. Облога Збаража (1649 р.): відоме й невідоме// Український історичний журнал. – 2008. – №5. – С.15-38.
5. Мицик Ю.А. Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети. Ред. кол.: В.Смолій та ін.. – Київ: Вид. дім «KM Academia», 1998. — Кн. 1. – 400 с.
6. Сушинський Б.І. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX ст. Історичне есе у 2-х томах. Том І.. – Одеса: «ВМВ», 2004. – 592 с.: іл..