КОРСУНСЬКИЙ ПОЛКОВНИК НЕСТОР МОРОЗЕНКО. ДО ПИТАННЯ ПОХОДЖЕННЯ І ВИЗНАЧЕННЯ МІСЦЯ ПОХОВАННЯ

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 3754

Зважаючи на зростаюче зацікавлення сучасного суспільства та наукового світу до проблем національного державотворення й розбудови громадянського суспільства, набувають актуальності питання дослідження діяльності видатних постатей, які брали активну участь у боротьбі за звільнення Української держави. Серед воєначальників Богдана Хмельницького у Визвольній війні українського народу проти польсько- шляхетського панування особливу увагу заслуговує корсунський полковник Нестор (Станіслав) Морозенко, улюбленець козацтва і черні, оспіваний у пісні-тузі «Ой Морозе, Морозенку...». Його ім'я овіяне легендами і переказами, звеличене в народних приказках і прислів'ях, відображене в багатьох творах художньої літератури. Але чи багато хто з нас знає про його життя, походження, дату і місце народження і захоронення?

Ключові слова: полковник, підстароста, козак, облога, битва, загін, ватажок.

Роль діяльності та битв, в яких взяв участь славний козак, у вирішенні складних питань національно-державницького будівництва у добу козацтва та інтеграції України у загальноєвропейський контекст.

Брак відомостей про Станіслава Морозенка, обмаль історичних досліджень і породив у нашій літературі цілу низку версій і різночитань, які, на жаль, побутують і до сьогодні. Довгий час, та ще і тепер, в літературі і навіть у шкільних підручниках йде суперечка, чи дійсно був такий герой, чи може це узагальнений образ, створений народом: його співцями, кобзарями, бардами в їх уяві. З невідомих причин преславний Морозенко, не звернув на себе увагу наших істориків. Як не дивно, але українські історики, не приділили Морозенкові належної уваги. А що вже казати про польську чи російську історіографію. У деяких документах навіть перекручують його прізвище. Польський хроніст В. Коховський називає народного героя Морозовичем. Подібне і зустрічаємо у листі російського посла Григорія Унковського (весна 1649р.), де герой згадується як Мазуренко [10, с. 11].

Український літописець Григорій Граб'янка називає його аж двома прізвищами Мороз і Мозиря. Хто ж на справді був народний герой Морозенко? Справжнє його прізвище Станіслав Мрозовицький. Рід Мрозовицьких - це одна з галузок давнього галицько-волинського шляхетського роду Витвинських, який прийняв родинне прізвище від поселення Мрозовичі - з маєтку Витвинських. Відділення від гілки Витвинських датується роком 1450. Ще інші дослідники, зокрема відомий історик Іван Крип'якович виводить прізвище від слова Мороз, тому саме прізвище він називає не Мрозовицький, а Морозовицький. Витвинські-Морозовицькі, осівши в Галичині, брали активну участь у різних військових походах проти загарбників і славилися хоробрістю, відвагою і лицарським характером. Старалися дотримуватись справедливості і релігійної толерантності, а тому серед чванливої шляхти їх називали "русинами" [1, с. 49].

Мрозовицький (Морозовицький) працював писарем, 1622 до 1634 р. з перервами був міським писарем в Теребовлі. А з січня 1635р. був підстаростою Теребовлянським  аж  до  11  грудня   1645   р.   Відомий   історик   професорс О. Оглоблинв листі до редакції історично-мемуарного збірника

«Теребовельська земля» пише: «Нема найменшого сумніву, що полковник Станіслав Мрозовицький (Нестор Морозенко) був зв'язаний з Теребовлею і, звичайно, якийсь час там жив».

Мати Станіслава Мрозовицького - Ганна Корицінська була дочкою Адама Корицінського, власника посілості Спас у Белзькому воєводстві. За багатьма документами Павло Мрозовицький мав двох синів - Юрія та Мартина. Досліджуючи генеалогію Мрозовицьких з перед сотні літ, ніде не зустрічаємо Станіслава, сина Павла Мрозовицького. Очевидно, справа у тому, що ім'я Станіслава, сина Павла Мрозовицького, було спеціально покрите мовчанням, стерте з лиця землі, з усіх історичних документів, через те, що він перейшов до козацького війська. Хоч усписках студентів в Падуї і Френекері воно збереглося, бо сюди досягнути не могла всесильна рука можновладців та їх релігійних покровителів. Отже, напрошується думка, що Павло Мрозовицький мав трьох синів: Юрія, Мартина і Станіслава [5, с. 45].

Ідуть суперечки і про місце народження героя. Галицький історик Теофіль Коструба пише, що Станіслав Мрозовицький народився в селі Спас Белзького воєводства, звідки походить його мати, бо пізніше це село належить Станіславові, як спадщина по матері чи дідусеві. Відомо, що молодий Мрозовицький десь у 1648 році зрікається свого імені та прав спадкоємця рідного села Спаса на користь мачухи та її дітей, народжених від Павла Мрозовицького («Літопис Червоної Калини», число 7-8 за 1935 р. Ст. Т. Коструба «Станіслав Мрозовицький – Морозенко») [10].

Але   більшість   дослідників,   таких,   як    відомий    історик-професор   О. Оглоблин, професор Грабовецький, твердять, що Морозенко народився в Теребовлі чи у селі Кровинка біля Теребовлі. За даними В. Ліпинського, який спирався на публікацію «Львов'янин» (1840, зошит 8, стор. 172-6), де використані і архівні матеріали (зокрема і родинного архіву Мрозовицьких), «Станіслав Мрозовицький був сином Павла Мрозовицького, підстарости Теребовельського і дружини Анна Корицінської, народився в Теребовлі чи біля Теребовлі». Не знаємо і дати народження Морозенка. Мабуть, народився, як більшість дослідників твердять, приблизно на початку XVII століття, тому, що вищі студії у другому університеті Станіслав Мрозовицький закінчив у 1629 році. Батьки подбали про його шляхетське виховання і навчання. Відомо, що Станіслав закінчив єзуїтські колегії у Львові та Замості, вчився у Краківському університеті. Великий потяг мав до знань. Його цікавили і література, і архітектура, і будівництво військових фортець. Вивчив добре десяток іноземних мов. Крім польської досконало знав латинську, французьку, німецьку, італійську, іспанську мови. Закінчивши Краківський університет у 1629 році, Станіслав повертається в Теребовлю [2, с. 13].

Відпочивши трохи, Мрозовицький їде до Варшави, де працює пажем при королівському дворі Владислава IV. Але тут між молодим високоосвіченим Мрозрвицьким і гордовитим та пихатим шляхтичем Адамом Казановським виникло непорозуміння. Станіслав залишає королівський двір, переїжджає до Кракова, працює секретарем при дворах магнатів Тарновських, а потім Оссолінських. Тут знову молодий Мрозовицький не міг скоритися неправді. Взагалі, як твердять дослідники і біографи: Мрозовицький був вибухового характеру. Він боровся за правду, за людяність, не міг терпіти зневажливого ставлення до себе. Йому дорікали, що він русин(українець). Хоч був римо- католиком, вважав себе патріотом української землі, любив свій народ і поважав його звичаї, традиції та віру [10, с. 11].

Не терпів тих, що вважали себе вельможними колоністами і з погордою ставилися до «руського хлопа». Станіслав Мрозовицький скрізь і всюди боровся за релігійну толерантність, вимагав рівних прав для всіх громадян, не дивлячись на їх національність і віросповідання. Але і тут знайшлися фанатики, які вважали, що пошана до інших народів чи віросповідань - це великий гріх. У 1634 році Мрозовицький мусів залишити дім Оссолінських, перейшов до Ніщинських у Баранові, працюючи секретарем і бібліотекарем. Не довелось йому і тут довго працювати. Потяг і жадоба до знань змусили молодого Мрозовицького не обмежуватися лише вищими школами в Польщі, а продовжувати навчання заграницею. Батько його, хоч і не дуже багатий шляхтич, для освіти сина не жалів грошей. Михайло Брик-Дев'ятницький, що проживає в Голландії, віднайшов в архівах голландської військово-інженерної академії у Френекері відомості, що Станіслав Мрозовицький студіював там у роках 1634-1638. Прибув туди із Гданська, замешкав на приватній квартирі. У цій академії тоді навчався український шляхтич з Полісся Юрій Немирич, який пізніше перейшов на кальвінізм. «Дуже можливо, - відзначає один з редакторів теребовлянського збірника Іван Дурбак, - що власне Юрій Немирич, дуже освічена людина того часу, мав теж вирішальний вплив на молодшого від нього Мрозовицького та намовив його перейти на сторону гетьмана Хмельницького. Немирич і Мрозовицький були речниками релігійної конфесії, виступали в обороні переслідування всіх не католицьких віровизнань у шляхетській Польщі. Зате були переслідувані крайньо не толерантною польською шляхтою, та в кінці опинилися в українському козацькому таборі. Обидва й загинули передчасно і трагічно, бажаючи служити рідному народові, з якого походили їхні предки». Закінчивши академічні студії в Італії, Станіслав знову повертається у Польщу, але ніде собі не знаходить місця для душі, навіть у домі батьків, де прийняли його досить холодно за русинське вільнодумство. Біограф родини Мрозовицьких пише, що розчарований син покидає батьківську оселю і подається до козацького війська. Але ніде не знаходимо точних даних, де перебував Станіслав з 1638 по 1648 рр. Відомо тільки, що 7 червня 1645 року Станіслав Мрозовицький одержує документ, виданий королем Владиславом IV на Чигиринське полковництво. Очевидно, король оцінив здібності колишнього свого пажа, нагородивши його такою довірчою посадою. Ще й досі не маємо жодних відомостей, чи був він чигиринським полковником і скільки років. Але перебуваючи серед козаків, Мрозовицький що раз більше переконується, що вони не розбійники, не грабіжники, не злочинці, а борці за волю і землю, і віру свого народу. Отже, немає ніякого сумніву, що Станіслав Мрозовицький з ідейних основ пориває з польським королівством, зі всевладною польською шляхтою і повертається в лоно українського народу.

Високоосвічений Станіслав Мрозовецький пристав до військ Богдана Хмельницького, бо бачив, як займається пожежа повстання і бажав перетворити сліпу стихійну силу в національне організоване козацьке військо [3, с. 132].

З цією метою він жертвує свою службу гетьманові, раз і назавжди пориває із своїм минулим, повертається до віри своїх прадідів, змінює своє прізвище і навіть ім'я: замість Станіслава стає Нестором Морозенком. Великий гетьман України дуже любив і шанував Морозенка. Він призначає його наказним Корсунським полковником, часто доручає відповідальні посади: то начальника запорізької кінноти, то дипломатичну службу [10].

Затривожились можновладці при королівському дворі, захвилювалась шляхта, а ще більше ксьонзи єзуїти. Що тільки не робили вони, щоб перетягнути Морозенка на свою сторону. До нього вислали своїх посланців, обіцяючи йому місце при королівському дворі, чи в королівському війську, і кар'єру, і шану, і привілеї. Приходили посланці і від єзуїтів, з якими він не захотів зустрітися. Вони і грозили, і проклинали. Підсилали до нього красуню Потоцьку(яку він так любив змолоду), але і це не допомогло. Тричі намагалися його вбити. Усе даремно. Отримавши призначення начальника запорізької кінноти, здібний полковник, маючи глибокі знання з тодішньої стратегічної науки, здобуті за кордоном, з усіх сил старався вишколити і мати добру козацьку кінноту. Допомагали йому в цьому полковники І. Богун, М. Кривоніс. Реорганізована і вишколена ним кіннота брала участь в боях зі шляхтою в липні 1648 р. під Меджибожем, а під Костянтиновим врятувала життя навіть дуже запальному Максимові Кривоносу [7, с. 35].

Напевно відомо, як пише Теофіл Коструба у своїй статті «Станіслав Мрозовицький – Морозенко», опублікованій у сьомому-восьмому числах «Літопису Червоної Калини» за 1935 рік, що між серпнем 1648 і квітнем 1649- го Морозенко був Корсунським полковником, бо в липні 1648 р. полковником Іван Шангірей, а в квітні 1649 р. (і до травня 1652 р.) на становищі корсунського полковника бачимо Лукіяна Мозирю». У літописі Граб'янки в реєстрі полковників першим зазначений корсунський полковник Мороз (так він називає Морозенка). Цінуючи дипломатичний хист, вміння говорити, переконувати, запалювати простий люд до боротьби за волю, враховуючи відвагу, сміливість, а особливо відданість героя великій ідеї свободи, Богдан Хмельницький доручає Морозенку підіймати народ Поділля на визвольну боротьбу проти польсько-шляхетського панування.

І це завдання він виконав. Подоляни радо вітали переможні загони славного земляка, чисельно поповнювали загони Максима Кривоноса й Івана Ганжі, що діяли на Волині й Поділлі. У 1648 році селянсько-козацька армія Богдана Хмельницького розгромила польсько-шляхетські війська під Пилявцями на річці Іква, в якій брав участь і полк Морозенка. І так всюди, куди посилав його гетьман, Нестор Морозенко виходив переможцем завдяки своїй відвазі, сміливості, винахідливості і любові до простого козака. Тому так любила його чернь, тому так шанувало запорізьке козацтво [3, с. 132].

Настав 1649 рік. Після смерті Владислава IV поляки обрали нового короля. Ним став брат попереднього короля Ян Казимир, обрання якого вітав і Богдан Хмельницький. Новий король прислав до гетьмана листа, обіцяв козакам і віруючим православним нові привілеї. Але вісті, які приносила добре організована гетьманська контррозвідка, свідчили, що Польща наполегливо готується до нового походу проти козаків.

Почалася підготовка до війни з Польщею. Поринув з головою у цю підготовку і славний Морозенко. А. Чекановський у творі «Ой Морозе, Морозенку» пише: «Яких тільки він (Морозенко) доручень не сповняв при творенні української держави... Був полководцем і організатором, суддею і дипломатом, господарем і будівничим кріпостей. Богдан Хмельницький доручив йому дипломатичну роботу. Через його руки проходить листування гетьмана з королівством». Багато часу займала у Морозенка робота як начальника козацької кінноти, допомагав полковнику Капусті. Завжди був серед козацтва, зумів налагодити добрі відносини з черню, селянами, бо ніколи з погордою не ставився до нижчих, а завжди був їх охоронцем. Одного не міг зрозуміти: союзу Хмельницького з татарами. Він усім своїм серцем ненавидів  їх за щорічні напади на рідні подільські землі. Наприкінці травня 1649 року Богдан Хмельницький вийшов з трьома полками з гетьманської столиці— Чигирин а назустріч ханові і провів його через Умань до Бердичева, звідти гетьман рушив на Старокостянтинів [10, с. 11].

Налякані силою козацького війська поляки без бою здали Старокостянтинів і за порадою Яреми Вишневецького відступили аж під Збараж. У Збаражі зібралося 15000 (за деякими даними до 45000 вояків). Частина війська поселилася у фортеці, а для решти Ярема Вишневецький, який прийняв командування, наказав збудувати укріплений табір аж до Луб'янок Нижчих (4-5 км.). Українські війська широким фронтом переслідували шляхту.

17 козацьких полків з татарами на флангах пройшли крізь Базалію і Чолганський камінь і направлялися на Збараж [8, с. 58].

30 червня до Збаража підійшли козацькі війська. Першими вдарила і проломила ще неукріплений ворожий табір кіннота Данила Нечая і знищила 2000 німецьких піхотинців-найманців, а напочатку липня до Збаража прибула повстанська армія на чолі з Богданом Хмельницьким. Зважаючи на надзвичайне укріплення Збаразького замку, гетьман обложив його. Облога тривала від 28 червня по 28 серпня 1649 року. За даними польських істориків під Збаражем відбулося 16 великих битв, 27 кривавих сутичок і 75 вилазок. Становище шляхетського війська ставало безвихідним, а до того серед обложених кинувся голод. Тільки зрада кримського хана Іслам- Гірея II врятувала польське військо у Збаражі від повного знищення. Начальник козацької кінноти, корсунський полковник Нестор Морозенко прибув під Збараж з основною частиною козацького війська. Майже щоденно перебував у боях. То він рятував Івана Богуна, що попав в оточення ворогів, то спішив на допомогу Бурляю, то стримував татарів, що кинулися грабувати Стриївку. І скрізь виявляв неабияку хоробрість, сміливість, талант воєначальника. За ним завжди йшли його вірні друзі козаки і чернь. Козацько-селянські війська під Збаражем зазнали тяжких втрат: важко поранено полковника Богуна, смертю хоробрих загинули полковники К. Бурляй і Нестор Морозенко [9, с. 432].

По-різному описують смерть Морозенка під Збаражем. Ось як пише в книзі «Богдан Хмельницький», що побачила світ у популярній серії «Жизнь замечательних людей», Володимир Замлинський: «Ліве крило фортеці захищала відбірна угорська піхота. Коли козаки Бурляя з'явилися перед нею, вона тісно замкнула свої ряди і зустріла наступаючих шквалом вогню із рушниць. Але козаки йшли напролом і угорці похитнулися. В цей час угорців підтримав із своїм загоном Я. Вишневецький. Його удар був настільки стрімким, що козакине витримали. Впав поранений Бурляй. Його ледве винесли з поля бою. На допомогу побратимам кинувся з кінним полком Морозенко. Зав'язалася запекла січа. На своєму гарячому скакуні Морозенко метався полем і його швидка шабля спалахувала як смертоносна блискавиця. Але тут кінь його похитнувся й упав на передні підбиті ноги, і зразу на Морозенка налетіли ляхи. Ледве відбили тіло свого полковника козаки.

Бій закінчився невдачею і важкою втратою». Відомий український історик І. Крип'якевич у своїй праці «Історія козаччини» (Львів, 1922, с. 37-38) пише: «З поміж козаків поліг під Збаражем полковник Морозовицький, якого звали Морозенком. Народ плакав за молодим лицарем, як то співають у пісні «Ой Морозе, Морозенку, ти преславний козаче,—за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче...». Учасник боїв під Збаражем польський шляхтич Якуб Міхаловський у своєму щоденнику зазначає: «В бою загинув полковник Станіслав Мрозовицький, відомий від імені Морозенко. Його смерть викликала великий жаль серед селянства. Дуже жалувала його чернь». Львівський письменник Теодор Микитин в історичному романі «Данило Нечай» описує: «...З окопу вискочив Мрозовицький, дав знак шаблею своїм корсунцям [6, с. 37].

Навіть не оглянувшись, певний, що ніхто з козаків не залишиться в окопах, він кинувся навздогін за втікачами. За хвилину полковник уже схрестив шаблю з шаблею якогось шляхтича. Короткий двобій — і ворог з розрубаною головою звалився на землю. Несподівано рудий кудлатий кнехт, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрелив у полковника. Крик болю вирвався з тисячі козацьких грудей». П. Загребельний в історичному романі «Я — Богдан» змальовує картину смерті Морозенка у спогадах Богдана Хмельницького: «Уже перший день приніс тяжкі для нас втрати. Загинув од кулі старший мій товариш Бурляй, а молодший Морозенко, поставлений мною над нашою кіннотою, нерозважливо порвався в таке пекло, з якого вороття не було і найвідважнішим душам. «Ой Морозе, Морозенку, тиславний козаче, За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче...» У тій пісні-стогоні плач і туга всіх наших матерів, жінок і дочок, які проводжали нас на війни, і не день, і не рік, а всю історію...»

Отже, як бачимо, дослідники-історики, письменники, краєзнавці — приходять до однієї думки, що славний Нестор Морозенко загинув під Збаражем. Але одні твердять, що він загинув у бою зі шляхтою, а інші — Морозенка було вбито підступно під час перемир'я. Автор однієї з найгрунтовніших розвідок про Морозенка (згадувано нами) галицький історик Теофіл Коструба, посилаючись на щоденник Якуба Міхаловського пише, що корсунський полковник Нестор Морозенко був підступно вбитий 28 липня 1649 року під час перемир'я та втихомирення білоцерківського полку (літопис

«Червоної калини» за 1935 рік, № 7-8). Такої ж думки і сучасні дослідники, зокрема Богдан Мельничук та Надія Юрчак, які в статті «Тернопільські дороги гетьмана», надрукованій за 1990 рік в газеті «Відродження» № 33-38, роблять висновок, що Морозенко загинув під Збаражем не в бою, а підступно вбитий під час перемир'я. Автор цих рядків ще в 50-их роках, збираючи матеріал до історичного нарису «Збараж», записав на Збаражчині аж чотири різних за змістом перекази про славного Морозенка. В одному з них розповідається, що Морозенко був вбитий у бою з шляхтою, коли він спішив на допомогу пораненому в бою полковнику Богуну. Відомо, що Морозенко ненавидів татарів, які щорічно нападали і руйнували Україну, особливо Поділля. Татари боялися Морозенка гірше лютого морозу. В одному з переказів розповідається, що 6 липня 1649 року кіннота Морозенка допомагала полковнику Данилу Нечаю в бою з угорською піхотою. Раптом татари покинули фронті поїхали грабувати Стриївку. Морозенко з малим загоном своїх козаків поїхав, щоб перешкодити ворогам знущатися над рідним народом. Розлючені наїзники оточили загін Морозенка. Хоробро оборонялися козаки та сили були нерівні. Майже не залишилося нікого в живих [10].

Пораненого Морозенка схопили, привезли на Савур-гору і вбили. Гірко плакав Богдан Хмельницький, почувши це. А населення до наших днів показує місце, де поховано Морозенка. Урочище те інші називають «Козацькі могили». Дійсно, на найвищому місці було висипано могилу, а в 1989 році її відновлено. Поставлено хрест. Поховали Морозенка... Але ніхто не знає місця його захоронення, хоч у деяких переказах і вказують: то Луб'янки, то Кретівці, то Манявський Скит на заході, то Савур-могила на півдні України. Коли б зібрати усі назви місць захоронення, то вийшло б поважне число.

Український народ створив своєму улюбленому героєві безсмертний пам'ятник, якого не зможе знищити ні вогонь, ні вода, ні бурі століть. Безстрашний захисник волі козак Морозенко навік залишився жити у пам'яті народній, у багатьох народних піснях, думах, переказах, легендах, у художніх творах наших письменників і поетів. Особливою любов'ю користується широко відома пісня - туга «Ой Морозе, Морозенку». Науці відомо понад сорок варіантів цієї пісні, записаних у різних місцевостях України. Пісня дуже стара і невідомо, хто і коли почав співати її першим. Коли у 1977 році Олесь Гончар, оглядаючи мури Збаразької фортеці, натрапив на меморіальну таблицю на честь Морозенка, він після глибокої задуми промовив: «Як би моя бабуся знала, що тут загинув Морозенко, вона з далекого полтавського села пішки прийшла б, щоб поцілувати цю землю, де пролляв кров козацький звитяжець... Бабуся дуже любила співати цю пісню».

Проаналізувавши деякі аспекти діяльності Станіслава Морозенка, шляхом вивчення джерельної бази, можна сказати, що він відіграв важливу роль в українському державотворенні. Проведене дослідження переконливо свідчить, що цей козацький лицар відзначався якоюсь нечуваною хоробрістю й особливою шляхетністю, що її помітили й поцінували не тільки козаки, а й весь український народ, і навіть вороги. А ще, як стверджують легенди та деякі сучасники, Станіслав Морозенко набув слави надзвичайно жорстокого у ставленні до недругів. Одначе ми не торкнулись зараз цього питання, оскільки важко сказати, що в твердженнях про особливу жорстокість, до якої нібито вдавався полковник Морозенко, розправляючись із ворогами, відповідає дійсності, а що - лише легенди, навіяні страхом його ворогів. Безстрашний захисник волі козак Морозенко навік залишився жити у пам'яті народній, у багатьох народних піснях, думах, переказах, легендах, у художніх творах наших письменників і поетів. Він боровся за правду, за людяність, не міг терпіти зневажливого ставлення до себе. Йому дорікали, що він русин(українець). Хоч був римо-католиком, вважав себе патріотом української землі, любив свій народ і поважав його звичаї, традиції та віру. Не терпів тих, що вважали себе вельможними колоністами і з погордою ставилися до "руського хлопа". Станіслав Мрозовицький скрізь і всюди боровся за релігійну толерантність, вимагав рівних прав для всіх громадян, не дивлячись на їх національність і віросповідання [10].

Список використаних джерел.

1. Гаврон Н. Б. Історія села Кровинки. – Твін, 2014.
2. І. Герета. Теребовля: Шлях через віки: іст.- крає знав. Нарис – Львів: Каменяр, 1997р.
3. Історія Козаччини/І. Крип’якевич. – 2. Незмінне вид. з 1922 р. – Львів:[б. в.], 1934.
4. М. Кудрич. Станіслав Морозенко// Теребовлянські вісті, № 26, 1989р.
5. М. Смалига. Історія міст і сіл Теребовлянщини. – Тернопіль: Збруч, 1997.
6. П. Загребельний. Я, Богдан. Сповідь уславі. Роман – Харків:Фоліо, 2003р.
7. Підкова І. Довідник з історії України. – К.: Генеза, 2001.
8. Теребовлянщина в спогадах емігрантів. – Тернопіль, 1993.
9. Шлях до волі. Нариси національно – визвольної боротьби на Теребовлянщині. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2007.
10. Огірок Х.І. Участь Морозенка в українському державотворенні [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.slideshare.net/gavronnatalia/ss-45702493.
11. Режим доступу   до    ресурсу:    https://електронна-енциклопедія.укр/people/nestor- morozenko-morozovickij.html.