КНЯЗІ ВИШНЕВЕЦЬКІ ТА ЇХ РОЛЬ В ОРГАНІЗАЦІЇ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

• Опублікував: Admin
• Переглядів: 846

В контексті загальноприйнятого трактування історії України заголовок даної статті здається не просто суперечливим, а й таким, що у пересічного читача викличе як мінімум здивування. Адже, коли мова йде про визвольну боротьбу, то в уяві відразу постає образ князя Яреми Вишневецького – відомого «гнобителя козацтва та ката українського народу», що, зрозуміло, ніяк не вписується в рамки сприяння повсталому люду. Репутацію роду, щоправда в деякій мірі може врятувати легендарний князь Байда Вишневецький, але хронологічно епоха Дмитра Івановича виходить за межі досліджуваної нами теми, а тому ніяким чином даної статті не стосується.

Ми   звернемо   увагу   на   період   хронологічно  обмежений останнім десятиліттям XVI та першою половиною XVII ст. Саме цей час увійшов в історію України, як період «козацьких повстань» проти польської шляхти, починаючи війнами Криштофа Косинського та закінчуючи Визвольною Війною українського     народу      під                      проводом  Богдана  Хмельницького.     Одночасно спробуємо                прослідкувати      і   роль  князів   Вишневецьких   в   цих                 подіях       в загальному контексті тих історичних процесів, що мали місце в зазначений час. На нашу думку, ситуація, що склалася на середину XVII ст. не буде до кінця зрозумілою, якщо ми не зрозуміємо усієї глибини тих соціально- політичних явищ, що мали місце на тернах України (особливо східної її частини) дві, а то й три сотні років перед Хмельниччиною.

Отже, для кращого розуміння ситуації спробуємо усі чинники повстанських рухів досліджуваного нами періоду умовно розділити на три категорії:

• - еліта та її найближче оточення;
• - козацтво;
• - селяни та міщани, що приєднувалися до повстанських рухів. Далі розглянемо кожен з вищеперерахованих чинників окремо.

Еліта в нашому випадку представлена декількома лідерами, а саме – Криштоф Косинський, Северин Наливайко, Тарас Федорович, Павло Павлюк, Яцко Острянин, Богдан Хмельницький та ін. Сьогодні можна чітко говорити, що кожне з козацьких повстань досліджуваного нами періоду мало свого лідера, який одночасно, як правило, є й головною причиною виникнення самого повстання. Цікаво, що, якщо говорити про XVI ст., то в кожному випадку ми бачимо приниження інтересів лідера, що неминуче веде до його зверненням до козаків та наступного бунту. Повстання, за звичай, закінчується, або задоволенням інтересів лідера, або його поразкою. Врахування позиції народу тут прослідкувати доволі важко і тому робимо висновок, що останнє навряд чи мало місце взагалі. Дані соціально-політичні процеси швидше можна охарактеризувати, як внутрішньо магнатські суперечки. Так у 1590 чи 1591 р. Олександр Вишневецький купив у одного із Запорізьких полковників Криштофа Косинського маєток Рокитне в Білоцерківському повіті та відразу ж продав його Янушові Острозькому. Наслідком цієї транзакції став конфлікт між К. Косинським та людиною з близького оточення князя Острозького Білоцерківським старостою Д. Курцевичем. Маючи підтримку серед козаків,   К. Косинський не оминув можливості помститися своєму кривднику. Згодом у 1593 р. після укладання угоди між К. Косинським та польською владою повстання припинилося.

Наступний лідер повстанського руху Северин Наливайко брав доволі активну участь у придушенні повстання свого попередника К. Косинського. Більше того за свідченням придворного поета князя К. Острозького, Наливайко у битві проти козаків «трупами всю землю встелив» [3, с. 18]. Отже, теж непогано служив уряду та королю тодішньої Речі Посполитої та своєму прямому патрону князю Костянтину Острозькому. Згодом той же Наливайко організовує свою групу воїнів та бере участь у війнах за межами тодішньої Речі Посполитої, де отримує чималу здобич. Після повернення, С. Наливайко та його козаки проходяться рейдами по магнатських володіннях, чим викликають незадоволення влади. Цікаво, що усі дії Наливайка постійно відповідали інтересам князя Острозького. Зрозуміло, що про захист нижчих верств тодішнього суспільства тут взагалі не йдеться. Подібні причини виникнення конфлікту  простежуються  і  у  зв’язку  з  вибухом  повстання  під  проводом  Б. Хмельницького. Щоправда, якщо мову вести про війни напередодні Хмельниччини, то тут мова йде більше про захисну реакцію козацтва,  внаслідок  утисків  з боку офіційної  влади.  Як  зазначає  історик  С. Полтавець: «Те, що сталося з чигиринським сотником Б. Хмельницьким у березні квітні 1647 р., відбувалося так часто з іншими дрібними шляхтичами, що так звані «наїзди»  якщо     не стали    загальною  справою  польських   магнатів   та       їх підопічних, то принаймні не становили якогось виключення» [6, с. 438]. Звісно ображений шукав захисту, та, як правило, знаходив його на Січі серед козацтва. Щодо другої складової, власне «козацтва» то тут також існує цілий ряд суперечок. Більшість істориків виділяють це явище в окремий соціальний стан, етнічній складовій приділена значно менша увага, немов усе самою зрозуміло. Однак і тут не  все  просто.  У  своїй  праці  присвяченій  козацьким  війнам С.          Леп’явко         зазначає,       що «розглядаючи       взаємовідносини       козацтва           з феодальним класом селян, можна беззаперечно відзначити, що на початкових етапах    розвитку        козацтва       вони               були                дуже          обмеженими.           Малорухливий, прив’язаний до землі, непомітний в політичній сфері феодальний клас селян до кінця XVI ст. просто не мав з козацтвом майже ніяких контактів на волості. Переселення селян у той період не можна ототожнювати з його покозаченням … Селянин у становому відношенні і на новому місці залишався селянином»  [4, с. 29]. Але, якщо переселенням селян у XVI ст. неможливо пояснити походження козацтва, то, напевно ця ж теза мала б стосуватися і попереднього періоду. Ми бачимо, що головним і практично єдиним способом життя  козацтва була війна, що дуже важко поєднати з традиційним образом українця- хлібороба. Іноді складається таке враження, що козакам не важливо було з ким і проти кого воювати, головне сам процес, який, як правило закінчувався у вигляді моментально збагачення у вигляді захоплених у ворога трофеїв. Війна, що називається, була у них в крові, це була каста воїнів, для формування якої мало знадобитися не одне століття. Цікаво зауважити, що спокій у відносинах козацтва з Річчю Посполитою був лише тоді, коли виконувалося дві умови: перша – козацький військовий потенціал був спрямований на когось із сусідів і друга – цей запал мав бути санкціонований владою. В інших випадках внутрішні чвари були просто неминучими, адже не маючи зовнішнього ворога, шукали внутрішнього, а без санкції на похід в інші держави, козацтво провокувало похід чужинців проти самої Речі Посполитої. Так, наприклад, однією з причин припинення повстання Косинського називають той фактор, що козацтво «переключилося на звичну для себе боротьбу проти татар і турків» [1, с. 145].

Деякі історики не без підстав говорять про козацтво у своєму зародку нічого спільного з українським етносом не мало. Так, Воскресенський літопис називає козаків-черкас нащадками чорних клобуків, тобто тюркських племен [2, с. 69]. Щоправда, однозначного висновку на основі відомих сьогодні документів зробити неможливо. Однак, якщо не етнічно, то принаймні суспільно козацтво та селяни належали до різних станів. І так само, як селянин, що звик трудитися на землі не міг швидко перетворитися на вправного воїна, так само і воїн ні за яких обставин не міг залишити свою справу і почати працювати на землі. Саме нерозуміння цього з боку офіційної влади і спричинило більшість конфліктів.

Як і у випадку з козацькою елітою в повстаннях самого козацтва досліджуваного нами періоду дуже важко помітити боротьбу за долю пригнічених селян чи дрібних міщан.

На кінець перейдемо до нашої третьої складової, власне, селянства. Зрозуміло, що тут не може бути жодних сумнівів про їх українську етнічну приналежність. Як не може бути жодного сумніву в тому, що головною метою їх боротьби було, як мінімум, покращення власного статусу та помста за причинені образи. Проблема полягала лише в тому, що ця мета не співпадала, а ні з метою еліти, що очолювала повстання, а ні з метою козацтва, як окремого суспільного (а, можливо, на початках і етнічного) стану. Зазначимо ще одну цікаву особливість, якщо причини майже усіх  повстань включно  і  з  війною  Б. Хмельницького та козацький фактор залишалися практично незмінними, то роль селянства, яке охоплювали ці повстання постійно зростала. Щоправда, конкретні цифри тут назвати важко, адже в документах того часу так званий «селянський фактор» може фігурувати і, як власне селяни, і як частина козацького війська.

На думку автора статті саме збільшення частки селян та дрібних міщан в козацьких загонах, а також іншого роду підтримка селянами козацьких повстань і стало одним з головним чинників розвитку та поширення козацького руху на теренах сучасної України. Ми бачимо два історичні процеси, що відбувалися паралельно. З однієї сторони одне за одним (в силу різних) причин вибухали козацькі повстання очолені одними магнатами проти інших, вогнище, яких завжди жевріло на Запорізькій Січі, а з іншої з початком XVII ст. розпочався доволі швидкий процес колонізації Задніпров’я, створення там нових магнатських латифундій та, як наслідок, швидке заселення цих теренів селянами з правого берега Дніпра (Київщини, Волині, Поділля та Галичини). За твердженням М. Грушевського «почавши від великих Менглі-Гереєвих спустошень XV ст. потім без малого ціле століття, а добрих три чверті століття до 1560-х років Східна Україна лежить пусткою» [2, с. 41]. Зрозуміло, що головними причинами такого стану речей була постійна загроза з півдня (адже торгівля людьми була чи не головним заняттям татарських орд) та відсутність державної організації, яка б могла захистити працю селянина та гарантувати йому хоч якусь безпеку. Вже менш ніж за століття напередодні Хмельниччини за твердженням іншого історика О. Субтельного лише на землях Яреми Вишневецького проживало більш ніж 230 тис. селян [7, с. 141]. На карті французького інженера Боплана, що була видана у 1648 р. ми бачимо уже не десяток поселень, як це було на початку XVII ст., а більш ніж 300 міст, слобід та сіл. Причому найбільш густо були заселенні саме володіння Вишневецьких по р. Сула [5, с. 60].

Потрібно цілком погодитися з думкою, що причиною дружніх відносин козаків та магнатів до середини XVI ст. була спільність інтересів, що полягали у військовому характері їх діяльності та збагаченню за рахунок здобичі захопленої у розбитого ворога, яким на той час головно виступали татари. Починаючи з другої половини XVI ст. характер діяльності магнатів змінюється та поступово переходить в площину отримання прибутку від торгівлі продуктами вирощеними власними селянами на власній землі. Наприкінці згаданого століття земельні надання магнатів стикаються з землями, що традиційно належали козацтву. І тут на основі поземельних відносин козацтво і магнатерія зустрілися уже не як союзники, а як принципові противники [4, с.33]. Оскільки селянство страждало від утисків магнатів, а з козацтвом їх інтереси практично не пересікалися, то позиція останніх в козацько-магнатській сутичці була передбачуваною і в багатьох моментах вирішальною. Як зазначають дослідники: «Злість козаків на знатних і багатих привернула до них усе дрібне й пригнічене» [1, с. 147]. Зрозуміло, що в даній ситуації природнім є щире співчуття багатьох дослідників тим мільйонам знедолених селян, що стали на боротьбу за власні права. Але, якщо поглянути на події очима того ж Яреми Вишневецького, то вимальовується дещо інша картина. Десятки років праці, потрачених на будівництво фортець і міст, на закладання нових осад, на залюднення території, на боротьбу проти зовнішнього ворога. І раптом його ж творіння повертається проти нього самого. Це, звичайно, не виправдовує багатьох вчинків князя, але, принаймні пояснює його лють в той час, коли на очах руйнуються все створене потом і кров'ю – «вогнем і мечем».

Тепер логічним було б розглянути сам процес отримання Вишневецькими Задніпрянської латифундії та її заселення. Отже, у 1559 році князь Михайло Олександрович Вишневецький стає старостою Черкаським і Канівським. На початку ми спостерігаємо активну участь князя в багатьох військових походах разом з козацькими ватагами. У 1578 р. князь Михайло звертається до короля Стефана Баторія з проханням надати «пустиню к осажаню людьми» [5, с. 66] над Сулою та Удаєм Михайлу Байбузі. Очевидно, що уже син Михайла Вишневецького, князь Олександр дивився на землеволодіння під іншим кутом зору – не лише, як лицар, якому потрібні вмілі воїни (і не важливо хто їх приведе), а й як господарник, який може отримати прибуток з землі і, зрозуміло, що тут посередник Байбуза виявився зайвим. Ця ситуація й спровокувала конфлікт між найбільшим власником Задніпров’я Михайлом Байбузою та молодим князем Вишневецьким. Апогеєм конфлікту став 1589 рік, коли Олександр відбирає на свою користь все Посулля [8, с. 106]. Саме з цього часу розпочинається швидке освоєння цих земель, з'являються численні міста та замки, разом з тим гостро постає проблема залюднення цієї території. Князь Олександр не встиг зробити багато, адже закінчив життя у віці 31 року. Наступними власниками цих земель були його рідний брат Михайло та троюрідний Костянтин. З того часу ми бачимо численні позови до суду на власників Задніпров’я через збіглих до них селян, що вказує на продовження політики заселення цих земель. Нестача поселенців на новоколонізованих землях відіграла позитивну роль для селян, адже кожен магнат старався привабити якомога більше населення не в останню чергу, створюючи кращі умови ніж в інших. Однак найбільше в справі колонізації та заселення цих земель відзначився князь Михайло Ієремія більше відомий, як Ярема Вишневецький. З'являється цілий ряд нових міст та фортець, зрозуміло, що не остання черга приділялася і збільшенню населення, яке йшло в цей край, особливо, зважаючи на тривале звільнення від будь-яких обов’язків та захист, що забезпечувало уже наймане військо. Особливо інтенсивно займався господарством князь у спокійне десятиліття напередодні Хмельниччини. Саме за часів Яреми і відбувся стрімкий зріст селянських господарств на Задніпров'ї.

За іронією долі, саме цей фактор і став одним з вирішальним під час вибуху Хмельниччини, адже битва уже відбувалася не на «пустирах», а на теренах вкритих численними поселеннями та людом, який став на сторону козацтва. Таким чином, як зазначає Л. В. Падалка, магнати підготовили кадри для козацтва, що згодом вступить в боротьбу проти самої Речі Посполитої [5, с. 57]. Зрозуміло, що тут не можна відкидати і татарський фактор, однак є всі підстави вважати, що саме зростання сили повстанців за рахунок нижчих верств суспільства і зіграло ключову роль та багато в чому визначило результат Визвольної Війни. Тут крім селян, що безпосередньо брали участь в збройному конфлікті потрібно враховувати ще й іншу допомогу посполитого люду. Наприклад, взяття Кременецького замку внаслідок тривалої облоги та багатьох інших укріплених міст навряд чи було б можливим, якби козацькі ватаги не мали народного співчуття та підтримки. Ми не можемо твердо сказати, що метою повстання Б. Хмельницького та козаків був тиск магнатів на найбідніші народні верстви, представлені селянством, але, немає сумніву, що самі селяни, долучаючись до козацьких ватаг, прагнули змінити своє становище та отримати більше прав і свобод. Напевно, що в довгостроковій перспективі козацькі повстання та Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького мали величезне, а, можливо й вирішальне значення в плані національного самовираження України, як окремої нації. Однак, навряд чи простий селянин в той час задумувався про довготривалу перспективу, а миттєвих результатів безпосереднім учасникам нижчих верств суспільства козацькі повстання не принесли. Їх наслідки ми можемо охарактеризувати лише одним словом, що описує період історії України після Хмельниччини – «руїна».

Підсумовуючи усе вищесказане варто відзначити, що головна роль князів Вишневецьких, а особливо відомого князя Яреми в організації (чи сприянні) визвольної боротьби полягала в інтенсивному заселенні майже пустинних Задніпровських територій, що в майбутньому в поєднанні з вільним козацьким духом створило вибухову суміш. Попередні суто козацькі повстання з невеликою домішкою міщан чи селян були приречені на поразку, як тільки їх провідники знаходили спільну мову зі своїми колишніми кривдниками. Чи свідомо йшли на цей крок князі Вишневецькі? Зрозуміло що ні. Чи був у них інший вихід для досягнення вершини багатства та влади в тодішній державі? Напевно, також ні. Однак немає сумніву, що в результаті боротьби козацтва з шляхтою та подальшого об'єднання тих же козаків з представниками простого люду і викристалізувалась українська нація. Адже, якщо питання етнічного походження деяких представників еліти і феномену козацтва сьогодні є дискусійним, то селяни та дрібні міщани однозначно представляли український народ.

Список використаних джерел.

1. Багацький В. В., Кормич Л. І. Історія України. Видання третє, доповнене і перероблене. Київ. Алерта. 2010. С. 145.
2. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. До початку XI віка. Видавниче товариство Книгоспілка. Нью-Йорк, 1954. С. 69.
3. Кралюк П. Повстанець чи державник. Міфічний та історичний Семерій Наливайко. Острозький краєзнавчий збірник. Вип. 4. Ст. 13 – 23. С. 18.
4. Леп’явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. Сіверянська думка. Чернігів 1996 р. С. 29.
5. Падалка Л. В. Прошлое Полтавской территории и ее заселения. Издательство «Сага». Харьков 2009 р. С. 60.
6. Полтавець С. Сприйняття суспільством феномену «влади» напередодні Української Національної революції середини XVII ст. Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. С. 432 – 448. С. 438.
7. Субтельний О. Історія України. Видання третє перероблене і доповнене. Київ «Либідь». 1993 р. С. 141.
8. Czamanska I. Wisniowieccy. Monografia rodu. Poznan. 2007. S. 106.