Волинська експедиція Тараса Григоровича Шевченка
Ім’я Тараса Григоровича Шевченка золотими літерами вписане в історію буття українського народу. З ним пов’язані його визначальні періоди: становлення нації у ХІХ ст., її розвиток та відродження у ХХ ст., боротьба за свободу, гідність та самоідентифікацію у ХХІ ст.
Цього року Україна зустрічає 209 весну від дня народження свого великого сина. Мала б відзначати її радісно та святково, бо весна завжди несе нове життя та надію всім, хто живе на цій благодатній землі. Натомість, Україна сьогодні у вогні та борні і вже 376 днів протистоїть ненависному «русскому міру», який приніс лихо та смерть у кожну родину. Коли читаєш зведення з фронтів про велику ціну перемог та важкі втрати, мимоволі задумуєшся про те, що і «шевченкове слово» долучилося до творення українського генотипу незламності, мужності та милосердя, якостей, якими сьогодні захоплюється весь світ. Бо немає українця, який би з дитинства не знав, чи не читав Кобзаря.
Не лише геніальний поет та художник, а й дослідник минувшини, Тарас Шевченко залишив нам у спадок унікальний світ старожитної України, з її неповторними культурними, духовними та історичними традиціями. Йому, який тут народився і так любив цю землю, було притаманне глибоке усвідомлення необхідності зберегти цей світ для майбутніх поколінь. Коли у 1845 р. Шевченку запропонували стати членом Київської Тимчасової Археографічної комісії для розгляду давніх актів, він активно долучився до її роботи. Метою комісії був пошук матеріалів про історичні пам’ятки, старовинні кургани, урочища, документи, записи старовинних легенд, переказів, оповідань та пісень. Як член комісії, Шевченко побував у різних куточках України, захоплювався побаченим і почутим, багато малював.
За минулі роки вчені-шевченкознавці здійснили величезну дослідницьку роботу, зібрані ґрунтовні матеріали Шевченкової біографістики, проведені численні мистецтвознавчі та літературознавчі студії, опубліковані монографії, альбоми і т.п. Однак і сьогодні через брак необхідних даних є деякі складнощі у визначенні перебігу окремих подій. Це стосується, зокрема, експедиції Т. Шевченка на Волинь восени 1846 р. Які саме населенні пункти тоді відвідав Шевченко достеменно невідомо. Для більшості дослідників найбільш вірогідний маршрут подорожі передбачав виїзд з Житомира, далі шлях через Звягіль, Корець, Дубно, Кременець, Почаїв, Вишнівець до Берестечка, знову повернення до Дубно, а звідти через Луцьк переїзд до Ковеля. Але у опонентів виник сумнів, чи міг Тарас Шевченко при цьому вкластися у хронологічні рамки експедиції, які, як відомо, чітко фіксують його виїзд та повернення.
У серпні 2011 р. відомий учений, дослідник Волині Володимир Рожко разом зі своїми студентами провів спеціальний експеримент: здійснив кінним транспортом частину вище наведеного маршруту і довів його можливість.
Учений побував також у Вишнівці в колишній резиденції князів Вишневецьких та зустрівся з Галиною Резник, правнучкою Федора Кружилки, слуги Кароля Філіпа Мнішека, власника палацу в 1846 р. Вона підтвердила оповідь, яка усно передавалася в родині, про відвідання поетом Вишнівця і показала лавочку в парку, яку місцеві мешканці називають «шевченковою».
Думку про перебування Шевченка у Вишнівці підтримав також авторитетний шевченкознавець Петро Жур, мотивуючи тим, що містечко розташоване недалеко від Почаєва та Кременця, на віддалі відповідно 20 та 25 км. Духовне правління та урядові повноважені Житомирського та Кременецького повітів були зобов’язані в усьому сприяти членам експедиції, тому у Шевченка не повинно було бути проблем з забезпеченням транспортом.
Як культурна резиденція Волині, широко відома в Європі того часу, Вишнівецький палац славився серед інтелектуалів не лише своїми пишними інтер’єрами, а, насамперед, мистецькими колекціями, бібліотекою і родовим архівом Вишневецьких- Мнішків. У 1845 р. за сприяння впливового магната князя Станіслава Любомирського Вишнівець відвідав відомий історик Микола Костомаров. На жаль, тодішній власник палацу Кароль Філіп Мнішек не дав дозволу вченому попрацювати в архіві, мотивуючи невпорядкованістю документів. Та навіть побіжний погляд на величезні шафи з паперами, як згодом згадував про відвідини Вишнівця Костомаров у своїх записках, дозволив оцінити величезне історичне значення архіву та майже 15 -тисячного книжкового фонду. Історик навіть виступав перед членами Сенату з інформацією про архів та пропозицією провести його дослідження. Без сумніву, Шевченко, який неодноразово зустрічався з Костомаровим, знав цю інформацію і не міг не відвідати Вишнівець, якщо вже був так неподалік.
Тарас Григорович завжди цікавився історією України, її славним минулим та героями, захоплювався історичними піснями-думами, які були втілення усної пам’яті багатьох поколінь українців. Яскраві портрети представників давнього українського роду князів Вишневецьких : князя- козака Дмитра Вишневецького-Байди, захисниці православної віри фундаторки Раїни з Могил Вишневецької, гордовитого переможця у Берестецькій битві Яреми Вишневецького – всі ці та багато інших портретів, які прикрашали величні зали палацу, свідчили, що колись тут відбувалися події, які відлунням озвалися в Європі. Можливо, саме під впливом почутого та побаченого у Вишнівці поет написав свою повість «Варнак».
Деякі шевченкознавці, історики, краєзнавці сумніваються, що Шевченко у 1846 р. побував у багатьох уже згаданих містах Волині, зокрема у Вишневці, через відсутність будь-яких даних, зроблених там малюнків, пейзажних та архітектурних замальовок, ескізів. Здавалось, що мав він замалювати і Дубенський замок, і старовинну Вознесенську церкву у Вишневці, і козацькі могили та гору Бону у Кременці, інші меморіальні та історичні пам’ятки. Однак, серед завдань, які були чітко поставлені перед Тарасом Шевченком як члена Археографічної комісії, не було зазначено жодних об’єктів для замальовок, окрім Почаївської лаври. Художник мав її оглянути, описати та змалювати екстер’єри, інтер’єри храмів, панораму лаври та тераси навколо неї. Він зробив у лаврі чотири акварельні рисунки, два ескізи олівцем, які вкотре демонструють майстерність Шевченка, його талант художника-графіка. Відомо, що будучи у Почаєві, Тарас Григорович записав у місцевих мешканців декілька народних пісень: «Гуля-гуля селезень», «Ой пила, вихилила», «Ой у саду, саду гуляла кокошка».
Можливо, при такому щільному графіку експедиції на інші пам’ятки у нього просто не вистачило часу. А можливо, інші замальовки та записи і були, але не збереглися через подальші події, пов’язані зі розгромом Кирило-Мефодіївського братства.
У приписах до волинського відрядження Шевченка зазначалося, що передусім потрібно було розшукувати старожитності, робити їх опис, визначати їх наукову цінність, збирати давні акти та документи, записувати перекази та пісні. Це потребувало великих зусиль та кропіткої праці. Тому часу на додаткові замальовки та ескізи просто не вистачало, адже дорога тоді забирала його левову частину.
На жаль, від творчого доробку Тараса Григоровича періоду 1846 – 1848 рр. збереглося небагато. Відсутній і повний звіт експедиції в архіві Археографічної комісії. Є відомості, що на передодні Другої світової війни у родині, яка мешкала в Луцьку, зберігалися деякі замальовки Шевченка.
На сьогоднішній день немає жодного зображення і берестецького поля, так щедро политого кров’ю, та чи зміг би поет написати свій знаменитий вірш «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле», якби не побував там ?
Ще у 1844 р. Шевченко мріяв зробити серію офортів, які б ілюстрували загальний художній образ України. Перша частина під назвою «Живописная Украина» була надрукована у Петербурзі в тому ж 1844 р. Волинська експедиція надихнула Шевченка розпочати підготовку серії картин, присвячених історії українського народу, зображенню природи краю, визначних подій та їх героїв. Тому в кожному пункті своєї зупинки він міг робити етюди на майбутнє. І хоча офіційних фактів перебування Шевченка в містах та селах Волині, крім Житомира та Почаєва немає, записані В. Щуратом усні спогади у Вишнівці в 1905 р. , а О. Волинця на Ковельшині в 1930-х рр., ніхто не відкидає. Є припущення, що багато матеріалів волинської експедиції було вилучено зі звіту, коли розпочалася справа про діяльності кирило-мефодіївців, заради виведення декого з них з під підозри у зв’язках з Шевченком.
Як би тяжко не було Тарасу Шевченку на засланні в Кос-Аралі, думками та душею він був у своїй Україні. А спогади та пережиті враження від волинської експедиції живили його зранене серце.
Тарас Григорович Шевченко ніколи не нарікав на долю, він вірив, що Україна скине ярмо, хотів, щоб українці шанували свій рід, своє минуле і своїх героїв. І крізь віки, у час сьогоднішніх випробувань, його голос звучить
як наказ для всіх нас:
«Свою Україну любіть. Любіть її … Во время люте. В останню, тяжкую
минуту за неї Господа моліть».
Любов Шиян
науковий співробітник
Національного заповідника «Замки Тернопілля»
+38(03550)2 42 47
zapovidnik_zbarazh@ukr.net