ТУРИСТИЧНИЙ МАРШРУТ. ВЕЛИКИМ ШЛЯХОМ КОБЗАРЯ

 

Тема екскурсії:  «Волинським шляхом Кобзаря»

Мета: виховання у слухачів громадянської свідомості, сприяння формування національної ідеї, ідеї державності України, відповідальності за історичний спадок нашого народу. Сприяння розумінню української національної культури у світовій спадщині.

Завдання екскурсії: познайомитися з тими пам’ятками архітектури, які восени 1846 року відвідав поет. Побувати в стінах Почаївської лаври, де Тарас Шевченко виконав чотири акварельних малюнки. Відвідати Вишнівецький палацово – парковий комплекс, споруди колишнього єзуїтського колегіуму у Кременці та руїни замку на горі Бона – місця, які свого часу найбільше зацікавили Кобзаря.

Пересування: транспорт та піша хода.

Тривалість: 6 год.

Протяжність: 50 км.

Маршрут екскурсії: комплексний.

Сезонність: протягом року.

Контрольний текст екскурсії.

Головним завданням екскурсії є познайомити слухачів з тими пам’ятками архітектури, які у жовтні 1846 року оглянув Тарас Шевченко. Оскільки туристичний маршрут передбачає досить тривалі переїзди, то розповідь екскурсовода буде побудована наступним чином: безпосередньо біля пам’ятки слухачі дізнаються про історію споруди та події, які з нею пов’язані, а вже під час переїзду ознайомляться з волинським шляхом Шевченка та документами, які підтверджують його перебування в тому чи іншому місті.

Зупинка №1

(Головна площа Вишневецького палацу)

Перша письмова згадка про Вишневець датується 1395 роком, коли Дмитро Корибут збудував замок на правому березі Горині, на тому місці, де сьогодні розташовано село Старий Вишневець. Згодом, на початку XVI ст. син Василя Збаразького Михайло Васильович закладає новий замок у Вишневці уже на протилежному березі річки. Саме Михайло Васильович вважається засновником князівської династії Вишневецьких, оскільки усі його сини уже офіційно носили титул князів Вишневецьких. Тут варто згадати й про те, що сьогодні багато істориків ставить під сумнів версію про походження Вишневецьких та Збаразьких від Дмитра Корибута. Якщо припустити, що це походження дійсно свого часу було замовним та сфабрикованим Стрийковським, тоді перша письмова згадка про Вишневець повинна датуватися 1463 роком.

Сьогодні до складу Вишневецького палацово-паркового комплексу входить сама будівля палацу, припалацові служби та територія парку загальною площею 12 га. Хоча раніше сюди ще входили католицький костел святого архангела Михаїла та православна призамкова церква Вознесіння Господнього.

Спорудження палацу у Вишневці пов’язано з ім’ям останнього представника цього роду – князя Михайла Сервація Вишневецького. В 20-х роках XVIII ст. на руїнах старого замку, що був зруйнований татарами у 1672 р. Михайло Сервацій розпочинає будівництво нового палацу з двома крилами розвернутими на північ. Особливу роль в оздобленні внутрішньої частини споруди відіграла третя дружина князя Текля Роза Радзивіл, яка вийшла за нього заміж у 1730 році. До сьогодні на головному фронтоні палацу можна побачити два спарених князівських герби – Вишневецьких та Радзивілів, які й символізують поєднання цих родів. Такі ж герби можна було зустріти і в оздобленні багатьох елементів внутрішньої частини палацу.

У 1744 році Михайло Сервацій помирає, не залишивши жодного спадкоємця по чоловічій лінії. Усі маєтки, які йому належали були розділені між численними нащадками двох його дочок. Вишневець дістається Яну Каролю Мнішку. Але особливу роль в історії Вишневця відіграв його син – Михайло Єжи Мнішек, який народився у Вишневці та одружився згодом з Урсулою Замойською – племінницею останнього короля Польщі Станіслава Августа Понятовського. В цей час Вишневецький маєток називають «малим Версалим» та «культурним осередком Волині». Тут тричі побував сам король в тому числі разом з нащадком московського престолу царевичем Павлом І. В цей час ненадовго центр культурного життя цілої держави зміщується до Вишневця. Побували ту і Микола Костомаров,  Тарас Шевченко, Оноре де Бальзак та Багато інших.

Згодом, у 1852 році онуки Михайла Єжи – Андрій та Юрій Мнішки приймають рішення про продаж Вишневецького палацу з тими колекціями старовини, які на той час ще залишилися в його стінах. З цього часу починається період розорення та руйнування. Наступні випадкові власники уже не турбувалися про маєток. Щоправда тут можна виділити два коротких періоди розвитку пов’язаних з іменами графа Володимира де Броеля Плятера та російського генерала Павла Демидова, але тривали вони недовго.

Надзвичайно трагічними в історії палацу стали періоди першої та другої Світових Воєн, коли остаточно було знищено уже незначні колекції старовини. У 1943 році тут спалахнула пожежа, яка знищила всі дерев’яні конструкції. У другій половині ХХ ст. палац було відбудовано для того, що розмістити тут будинок культури, бібліотеки, професійне училище та ін. Наслідком цих робіт стала зміна старої планувальної системи та пристосування її під нові потреби.

Чергове відродження маєтку наступило у 1999 році, коли він увійшов до складу Державного історико – архітектурного заповідника в м. Збаражі. Вже у 2004 р. заповідник отримує статус Національного та перейменовується у Національний заповідник «Замки Тернопілля». Процес реставрації палацу триває й сьогодні, а, отже, залишається й надія на те що йому все ж таки вдасться повернути свою колишню красу та велич.

Зупинка №2

(Внутрішня частина Вишневецького палацу)

 Головною метою цієї частини екскурсії є огляд родових портретів князів Вишневецьких та розповідь про їх життєвий шлях. Цей етап є важливим і в тому плані, що Вишневецькі протягом століть безпосередньо впливали на спорудження різноманітних монументальних споруд. В тому числі і будинку Кременецького ліцею, який також відвідав Шевченко. Напевно найбільш правильним було б розпочати розповідь з огляду портрета Дмитра Івановича Вишневецького – засновника Запорізької Січі, який більше відомий як козак Байда. З іншої сторони, біографія Байди Вишневецького має багато спільних моментів з життям нашого Кобзаря. Обидва вони не змогли змиритися з існуючою несправедливістю в суспільстві, обидва принесли в жертву своє життя заради майбутнього свого знедоленого народу і обидва обороняли свій край від зазіхання чужинців. Виняток становить лише зброя, яку використовували, адже шабля Байди через сотні років в руках Шевченка перетворилася на перо, яке тим не менш, не втратило своєї гостроти і становило серйозну загрозу для ворогів. І, напевно, символічним є й той факт, що саме на вулиці Байди Вишневецького розташований сьогодні музей Шевченка в його рідних Черкасах.

Народився Дмитро Іванович біля 1516 року та був старшим з чотирьох синів князя Івана Вишневецького. В історичних документах цей персонаж вперше згадується у 1545 році під час ревізії Кременецького замку. Перший військовий досвід здобував під керівництвом відомого військового діяча Б. Претвича. І вже в 50-х роках XVI ст. король Польщі Сигізмунд ІІ Август призначив Дмитра Івановича старостою міст-фортець Черкас та Канева. З цього часу оборона Українських земель від татарських набігів стала його офіційним завданням. Цій справі Байда присвятив усе своє життя та увійшов в історію, як славний лицар України, якому вдалося здійснити цілий ряд успішних походів та звільнити при цьому десятки тисяч полонених земляків. В працях багатьох істориків Дмитро Вишневецький фігурує як перший гетьман козацького війська, хоч офіційно цього титулу він не носив.

Наступними цікавими в біографічному плані є портрети Михайла Михайловича Вишневецького та його дружини Раїни Могилянки. Це подружжя стало останнім з династії, хто дотримувався православних обрядів. Більше того завдяки їх фундаціям на лівому березі Дніпра було зведено значну кількість православних церков та три монастирі – Мгарський, Прилуцький і Підгірський. Наступним розташовано портрет їх сина князя Михайла-Ієремії Вишневецького, що більше відомий, як Ярема. Цей представник роду уже зрікається православної віри та переходить у католицизм, будуючи цілий ряд костелів та кляшторів. Саме Ярема Вишневецький став головним суперником Богдана Хмельницького під час визвольної війни. Сина Яреми, портрет, якого також представлено у Вишневці на черговому сеймі у 1669 році обирають королем Речі Посполитої. Та, на жаль, правління його було не досить вдалим, і у віці 33 років він помирає, ставши при цьому останнім представником по одній з віток роду. Далі оглядаємо портрети Михайла Сервація та Януша Антонія – двох братів, що стали останніми з роду. Про Михайла Сервація ми згадували вище, а Януш Антоній помер трьома роками раніше, залишивши єдину дочку – Урсулу Франциску, хресним татом, якої у 1705 році став український гетьман Іван Мазепа. Вартим уваги є й портрет Дмитра Корибута Вишневецького, який став коронним гетьманом держави та брав участь майже у всіх переможних походах короля Яна ІІІ Собеського. Саме за його володіння Вишневцем у 1672 році, замок був остаточно зруйнований Турками.

Зупинка № 3

(Палацова тераса)

Вийшовши на терасу з південної сторони палацу, ми можемо оглянути протилежний берег Горині, заплаву самої річки та фрагмент колишніх садів на терасах. Але головною спорудою, що зразу ж звертає на себе увагу, тут є невелика призамкова церква Вознесіння Господнього. Перша письмова згадка про цей храм датується 1530 роком. В підземеллях церкви знаходиться поховання Михайла Михайловича та Раїни Могилянки. І це, напевно, є головною причиною чому церква вистояла та не була знищеною протягом тривалого періоду. Навіть той же грізний Ярема у своєму заповіті просить сина турбуватися і оберігати православну церкву у Вишневці, де поховані його батьки.  Згідно переказів саме в цій церкві відбулися заручини Лжедмитрія І та Марини Мнішек перед їх походом до Москви. Існує також версія про те, що саме тут тримали татари Богдана Хмельницького після поразки під Берестечком. Довгий час церква знаходилася в межах оборонних мурів замку. З архітектури видно, що в оборонному плані вона також відігравала не останню роль. На жаль, протягом ХХ ст. церква була закрита і більшість з її внутрішнього убранства просто зникло, сплюндрованими були і князівські поховання. Лише на початку 90-х років ХХ ст. завдяки зусиллям місцевої громади храм знову відкрив свої двері для жителів містечка.

Зупинка №4

(Шевченкова лавочка в парку)

Залишивши, вишневцький палац, через територію колишнього барокового саду прямуємо до кам’яної лавочки, яка розташована на місці одного з оборонних бастіонів. Ця лавочка є єдиною малою архітектурною формою старого парку, яка збереглася до наших днів. В глибині парку є ще півкруглий фундамент від іншої такої ж лавки, але самої лавки уже давно немає. Місцеві мешканці часто розповідають про те, що свого часу на цій лавці сидів Тарас Шевченко, а двома роками пізніше інший відомий письменник – Оноре де Бальзак. Жодного документального підтвердження цим розповідям сьогодні немає. Напевно саме ці розповіді й надихнули художника Юрія Сімоновича у 1964 році намалювати картину Шевченко у Вишневці та зобразити його якраз поруч з цією лавкою.

Під час руху до м. Кременеця

Отже побувавши у Вишневці ви змогли оглянути палацово-парковий комплекс та дізнатися про спосіб життя магнатських родів на прикладі князів Вишневецьких. Тут зразу ж хочеться зауважити, що жили так одиниці. Станом на середину ХІХ ст. відбулося досить чітке розмежування населення по національності. Верхній прошарок суспільства зайняли поляки, або спольщені  руські магнати, ніша середнього класу (торговці, ремісники, управлінці маєтків), яку здавалося повинно було б зайняти корінне населення опинилася в руках численних єврейських громад. Українцям же залишилося лише те, чим ніхто займатися не хотів – важка робота на землі. Більше того це населення було обтяжено важкими повинностями на користь свого власника-пана. Дуже влучно про сільське населення Волині сказано у військово - статичтичному описі цього краю, їх названо людьми, що втратили свою народність та збайдужіли до всього. І от вихідцем саме з цього прошарку населення і був Тарас Шевченко. Проаналізувавши все вище сказане та уявивши важкі реалії того часу зразу ж стає зрозумілим чому Кобзар не намалював жодного старого замку чи палацу, які зустрічалися у нього на шляху. Це все було німим уособленням всього того проти чого боровся Шевченко.

Отже, у 1845 р. молодий Шевченко вступає у щойно створену археографічну комісію, метою якої було дослідження пам’яток старовини. Діяльність Т. Г. Шевченка у складі цієї комісії є важливим етапом в його житті. Поет активно включився у наукові пошуки на ниві археології, фольклористики, етнографії, археографії, зробив певний вклад у їх розвиток, заклав міцні підвалини українського народознавства. Праця в цій установі не лише давала можливість поету мати постійний заробіток, а й розширювати коло знайомств серед учених і діячів культури України, займатися малюванням, поезією, історією, фольклористикою, етнографією, археологією. В Київській археографічній комісії Т. Г. Шевченко працював з 10 грудня 1845 р. до 1 березня 1847 р. і зробив значний вклад у вивчення рідного краю в ході тривалих подорожей за дорученням цієї установи.  В зв’язку з тим, що для повноцінної роботи комісії чи не головною проблемою була відсутність професійних художників, Шевченко в цьому плані став справжньою знахідкою.

Свою першу подорож, як член археографічної комісії Тарас Григорович здійснює до Густинського монастиря, що розташований недалеко від м. Прилуки. Того самого монастиря, який у 1612 році був заснований князем Михайлом Вишневецьким для боротьби православної церкви проти наступу уніатства. Після цього поет відвідує Мгарський монастир у Лубнах зведений княгинею Раїною Могилянкою-Вишневецькою та руїни колишнього замку князів Вишневецьких над р. Сулою. Іншими словами, досліджуючи історію цього краю, Тарас Григорович дізнався і про його колишніх власників – князів Вишневецьких, що також могло послужити в майбутньому вагомим стимулом для відвідування їх родового гнізда на Волині, куди поет відправляється уже наступного року.

Зазначимо, що головним доказом перебування Кобзаря у Вишневці є спогади мешканця містечка Федора Кружилки, які у 1905 р. записав педагог та літературознавець В. Г. Щурат. Цілий ряд аргументів сьогодні свідчать про правдивість цієї розповіді, та й сенсу обманювати свого співрозмовника в Кружилки не було. З-поміж іншого цікавим є діалог, що виник між співрозмовниками на тему походження назви містечка Підкамінь. Шевченко не погоджується з версією Кружилки і говорить: «це чорт мав там нашого брата каменем завалити і завалив». Дискусія про те, що мав на увазі Шевченко нас тут не цікавить, цікавить інше – детальна поінформованість Шевченка з цього питання. І навіть не стільки той факт, що Шевченку була відома легенда (це ж все таки було його завданням), скільки наявність самої розмови. Чи міг Кружилка вигадати такий діалог? Напевно, що ні, адже простий замковий конюх міг дізнатися про мету перебування Шевченка на Волині лише від нього самого. З іншої сторони, на питання Василя Щурата «коли це було?» співрозмовник відповідає: «Вже не пам’ятаю, я ще молодим був». І дійсно, якщо врахувати, що розмова мала місце у 1905 р., коли Ф. Кружилка згадується, як 80-ти літній, то на момент відвідування Шевченком Вишнівця йому було біля 20 років. Вартий уваги і той факт, що згадка про Шевченка пролунала в момент, коли співрозмовники увійшли до театральної зали Вишневецького палацу, де, за словами Кружилки, Шевченко щось писав чи малював. Ймовірно, саме тоді Тарас Григорович готував звіт за результатами своєї поїздки з описами та малюнками побаченого, адже про жоден вірш чи інший твір з цього періоду нічого не відомо. На жаль, ці матеріали в справах археографічної комісії не збереглися. Можливо, після арешту автора вони були вилучені та знищені. На основі вищесказаного можна зазначити, що немає жодних підстав сьогодні сумніватися в правдивості розповіді Федора Кружилки. Крім цього, більшість дослідників і, зокрема, автор книги „ Шевченко і Західна Україна “ Микола Дубина, схильні вважати, що Шевченко їхав із Кам’янця – Подільського через Дунаївці і Ярмолинці до Проскурова (нині Хмельницький). Звідси, завітавши до Меджибіша, Летичива і Хмільника, через Староконстянтинів – Ямпіль поїхав до Почаєва, дорогою він декілька днів зупинився у Вишнівці. Це містечко привабило його своєю багатою історією. Насамперед Шевченка зацікавив палацовий комплекс, витриманий в класицистичному архітектурному стилі, в якому побувало багато відомих історичних осіб. Князі Вишневецькі, а згодом графи Мнішки зібрали тут унікальну бібліотеку з величезною кількістю стародруків та рідкісних видань. Були тут і древні рукописи, листи магнатів, королів та царів. У картинній галереї були полотна Рембрандта, Гольбейна, Каналетто та інших видатних художників.

Іншим аргументом на користь перебування Шевченка у Вишневці є факт його знайомства та дружні відносини з Миколою Костомаровим, який лише роком раніше відвідав Вишнівець та був в захопленні від численних колекцій старовини, що тут зберігалися. Немає сумніву, що своїми враженнями він поділився з Шевченком. Але, коли все ж таки Кобзар здійснив свою мандрівку до міста над Горинню. Відомо, що на зворотному шляху він їхав в сторону Кременця. Отже, тут залишається лише два варіанти: або по дорозі до Почаєва, як зазначено вище, або під час своїх мандрівок-розвідок уже з лаври. В описі свого шляху з Почаєва до Вишневця Костомаров зазначає, що мав він біля 20 верств та тривав з ранку до обіду. Мова, ймовірно, іде про старий тракт через прилеглі села Тараж та Дзвинячу. Напевно, саме цей шлях, як найкоротший обрав і Шевченко.

Усі ці аргументи підтверджують факт перебування поета у Вишнівці. Крім цього, сьогодні кожен місцевий житель може показати кам’яну лавочку на території припалацового парку, де любив відпочивати поет. А в 1990 р. в центральному сквері містечка було встановлено пам’ятник Кобзарю, який сьогодні зустрічає усіх гостей Вишнівця. З іншої сторони, відвідування письменником Вишнівця носить і певний символізм, адже згадуючи про Шевченка на цих землях не можна не приділити уваги й іншому «творцю» незалежної України, славному козаку - Байді Вишневецькому, адже доля їх є дуже подібною. Обидва вони не змогли змиритися з існуючою несправедливістю в суспільстві, обидва принесли в жертву своє життя заради майбутнього свого знедоленого народу і обидва обороняли свій край від зазіхання чужинців. Виняток становить лише зброя, яку використовували, адже шабля Байди через сотні років в руках Шевченка перетворилася на перо, яке тим не менш не втратило своєї гостроти і становило серйозну загрозу для ворогів.

На щастя, сьогодні ми маємо власну державу, про яку мріяли та за яку боролися справжні патріоти свого народу. Для того, щоб належно оцінити можливість безперешкодно розмовляти власною мовою на власній землі потрібно лише відчути ту епоху, в якій жили Шевченко, Байда та інші патріоти України. Пам'ять про цих людей є дуже важливим елементом у формуванні національно свідомого покоління та чи не головною запорукою майбутнього нашої держави.

Зупинка №5

(Залишки замкової брами)

Кожний відкриває для себе Кременець і гору Бону по-своєму. Якщо навіть колись чув легенду про королеву Бону, яка нібито їхала з гори на гору мостом, натягнутим на шкіряному мотуззі, і розбилася, це вже будить уяву.

Невже таке було? А як дізнаєшся, що ця фортеця стала першою в нашому краї, яку не змогли здобути в 13 столітті монголо-татарські завойовники хана Батия, виникає бажання пересвідчитися: чи така вже могла бути неприступна? Зблизька бачиш: легенди виростали не на пустому місці. Колорит цих гір і напівзруйнованих мурів спонукає до міфотворчості.

Ні, Батий таки пробував узяти фортецю, тоді ще головним чином дерев’яну, але спробуй позмагайся з її захисниками, коли схили такі круті й неприступні. А через півтора десятка літ іншим завойовникам – на чолі з ханом Куремси не вдалося перемогти воїнів Данила Галицького. Тільки ж не змирилися ті з принизливими поразками: нарешті, новий наїзд хана Бурундая – і, за угодою про примирення, замок на горі довелося розбирати, аби не муляв ока чужинцеві.

Ті загадкові руїни, які вражають до сьогодні, – з іншого століття, вже з кінця 13-го, а може, й із пізніших часів. Письмові джерела свідчать: це Мстислав Данилович поклопотався, аби відродити фортецю, зробивши її більш надійною, тривкою, у вигляді муру. А ось королева Бона, чиїм ім’ям називають гору, жила в 15 столітті. Історики стверджують, що не тільки тутешнім мостом не їздила, але й у Кременець не навідувалася. Нема тому документальних підтверджень. За що ж пошанування їй таке? За те, що походила із знатного італійського роду Сфорца д’Арагона? Чи за те, що була дружиною польського короля Зигмунта І?

Відомо, що він подарував їй Кременець і околиці, тож у 1536 – 1556 мала й замок у своїй власності. Королева наказала ще більше зміцнити й наростити мури, вежі (їх було 3), впорядкувати казарми, господарські будівлі, зміцнити тутешній загін оборонців гарматами. Довгий час своєї історії замок залишався поза битвами. І лише в 1648 році козаки Максима Кривоноса вирішили помститися шляхті за кривди й наругу – півтора місяця не вщухали перестрілки, сутички. Відчайдушні козаки сміливо дивилися смерті у вічі, тому їх не злякали круті узвишшя, гарматна й мушкетна пальба... У жовтні твердиня була захоплена. Почалися руйнування, яких раніше вона не знала. Так більше й не відродився цей колись величний замок...

Зупинка № 6

(Схил гори зі сторони міста)

 

З цієї позиції можна побачити цілий ряд старовинних будівель м. Кременець. Основну увагу привертають культові споруди.

Під схилами гори Черча, яка колись носила назву Чернеча розташований комплекс споруд Богоявленського монастиря. Перший документ, який вказаує на існування монастиря, датується травнем 1525 року. Саме тоді Сигизмунд І дав привілей шляхтичу Івану Боговитиновичу на створення православного монастиря святого Спаса. Проте зовсім невдовзі ченці припинили свою діяльність, і в 1550-х роках згадується лише Спаська церква. У 1617 році знову з’являються писемні згадки про монастир, цього разу він вже належав греко-католикам. Востаннє спаський монастир згадується у 1636 році. 18 травня 1633 року король Владислав ІV за клопотанням Лавріна Древинського та Данила Єло-Малинського дає дозвіл на створення нового православного монастиря в Кременці, а також на організацію братства при ньому, відкриття шпиталю, школи і друкарні. Будівлі релігійного осередку розташовувались в центрі міста обабіч ринкової площі. 13 вересня 1636 року монастир, який було освячено на честь Богоявлення Господнього, отримав благословіння від Петра Могили. А вже за два роки, восени 1638 року, друкарня при монастирі видала один з перших підручників з церковно-слов"янської мови, який згодом став відомим як "Кременецька граматика".

Дерев"яний храм Воздвиження Чесного Хреста розташовується зовсім недалеко від центру практично навпроти Богоявленського монастиря. Церква є порівняно молодою, а збудовано її було за традиційним для земель, що перебували у складі Російської імперії, єпархіальним стилем у 1887 – 1889 роках.

Привертає увагу своїм виглядом костел святого Станіслава. У 1832 році після польського повстання францисканський монастир було закрито за указом імператора Миколи І, а монастирське майно було передано православній церкві. Після цього католицька громада Кременця користувалась невеликою каплицею, яку облаштували в одному з будинків. У 1854 році почалось будівництво нового костелу. Зведення храму закінчили у 1857 році, при чому частину коштів на будівництво виділив царський уряд, який за Олександра ІІ став значно ліберальнішим. При будівництві храму за взірець було взято петербурзький костел св. Катерини, який було зведено за проектом французького архітектора Жана Тома де Томона.

Історію Миколаївського собору можна починати з 1538 року, коли королева Бона стала фундаторкою дерев’яного костелу, який був парафіяльним і носив титул Успіння Діви Марії. На початку ХVІІ століття луцький єпископ Марцин Шишковський поселив при костелі монахів францисканського ордену. Тоді ж на кошти місцевої шляхти, яка почала окатоличуватись, ченці зводять новий мурований костел на місці дерев’яного попередника. Поруч з храмом побудували житловий корпус, а також цегляну стіну, завдяки якій монастир відмежовувався від решти міста. Після польського повстання у 1830-1831 роках за указом Миколи І францисканський монастир було закрито, а його будівлі передали православним. В грудні 1832 року монастирський костел висвятили в Миколаївський собор, яким він є і по сьогодні.

Зупинка № 7

(Сходовий марш колишнього Єзуїтського колегіуму)

Архітектурний комплекс Кременецького колегіуму складається з костелу (базиліка святого Духа, святого Ігнатія Лойоли і святого Станіслава Костки), двох учбових корпусів і чернечих келій, які дуже вдало поєднані між собою і природно виглядають як єдине ціле. Будівництво комплексу відбувалось протягом 1731-1753 років на кошти родини Вишневецьких, а також іншої місцевої знаті. Цікаво, що архітектурний проект створив один із місцевих монахів - Павел Гіжицький. Будівля костелу по сьогоднішній день є найвищою у Кременці.

Вперше монахи єзуїтського ордену з’явились у Кременці у 1702 році на запрошення місцевого старости князя Януша-Антонія Вишневецького. Спочатку це була невеличка місія Львівського колегіуму, до якої входило лише кілька монахів. Відомо, що місцева влада вирішила передати єзуїтським ченцям греко-католицький храм св. Духа, що розташовувався на ринковій площі. Ці дії викликали шалений спротив місцевого населення, проте заворушення були придушені. У 1712 році єзуїти переходять у підпорядкування Луцького колегіуму, а через три роки - Острозького. Проте прогрес навчального закладу був недовгим, бо у 1773 році папа римський Климент XIV видав булу про розпуск ордену єзуїтів. З того часу монастир припинив свою діяльність, а заодно було закрито і колегіум. Всі маєтки єзуїтів у Кременці перейшли у підпорядкування Комісії народної освіти, яка невдовзі відкрила тут школу.

У 1803 році за наказом Олександра І, при зусиллях вчених Тадеуша Чацького і Гуго Колонтая, в будівлях колишнього колегіуму було відкрито Волинську гімназію.
У 1819 році гімназію було реорганізовано в ліцей, який являв собою освітній заклад напіввищого типу. Мабуть, найбільшою цінністю ліцею була його бібліотека, яка налічувала 34378 томів. В основу цієї величезної кількості книжок входила бібліотека короля Станіслава Августа, яку ще до відкриття ліцею придбав Тадеуш Чацький. Навчальний заклад мав власну астрономічну обсерваторію, метеорологічну станцію, а також сучасні зоологічний, фізичний, нумізматичний і мінералогічний кабінети. Поруч з ліцеєм було закладено ботанічний сад.

Згодом , у 1836 році навчальні корпуси переходять до духовної семінарії, яка діяла тут до 1902 року, поки не переїхала в Житомир. Місце семінарії зайняло Волинське єпархіальне жіноче училище, в якому навчалися дівчата з сімей православного духовенства.

У 1920-их роках, а це вже були польські часи, за указом Юзефа Пілсудського в будівлях колишнього єзуїтського колегіуму було відкрито Кременецький ліцей. В цей заклад входили загальноосвітня школа, гімназія, вчительська семінарія, рільнича школа і кілька професійно-технічних училищ. З приходом радянської влади у 1939 році ліцей було закрито, а за рік тут було відкрито вчительський інститут, який у 1950 році було реорганізовано в педінститут. У 1969 році цей заклад переїхав до Тернополя. Пізніше в старих корпусах було відкрито педагогічне училище, яке в часи незалежності стало коледжем, а з 2003 року його перетворили в педагогічний інститут, який тут перебуває і сьогодні. Колишній єзуїтський костел з 1990 року діє як церква Преображення Господнього УПЦ КП.

Під час руху до м. Почаєва

Оскільки саме зараз ми їдемо по тому ж шляху, по якому у жовтні 1846 року їхав Тарас Шевченко, то напевно найбільш доцільним є підняти досить цікаве питання про маршрут Кобзаря. Зразу ж відзначимо, що конкретних документів, які б підтверджували, якою дорогою рухався поет ми сьогодні не маємо. Отже член археографічної експедиції Т. Г. Шевченко отримує наступні вказівки від генерал-губернатора Д. Бібікова:

Поручаю Вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:

1-е. О народных преданиях, местных повестьях и сказаниях, и песнях, и всему, что Вы узнаете, составить описание, а песни, рассказы и предания, сколько можно списать в том виде, как они есть.

2-е. О замечательных курганах и урочищах, где и в каком месте они есть и какие насчет собственно их существуют на месте предания и рассказы, а также и исторические сведения. С этих курганов снять эскиз насчет их формы и величины, и списать каждый по собранным сведениям.

3-е. Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить им описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки. Если бы где Вы имели возможность достать какие-либо древности, письменные грамоты и бумаги, то - таковые доставить ко мне или узнав, где они находятся, и о том донести.

4-е. Кроме сего, отправитесь в Почаевскую Лавру и там снимите: а) общий наружный вид Лавры, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы. Все собранные Вами сведения, описания и рисунки, по возвращении Вашем в Киев, представить ко мне.

Подорожную и примерно на прогоны и кормовые 150 руб. сереб[ром] при расходной тетради Вы получите из моей канцелярии.

Найбільш ймовірно, що для виконання вище наведеного наказу Тарас Шевченко обрав головну поштову дорогу тодішньої імперії. Тим більше, якщо використати карту доріг ХІХ ст., то можемо побачити, що розташування головної дороги в повній мірі відповідало тим цілям, які стояли перед Шевченком. Отже, з Києва Тарас Григорович виїхав в сторону Василькова та через Білу Церкву, Сквиру, Махнівку, Липовець, Брацлав доїхав до Могильова. В Могильові головна поштова дорога закінчувалася, але до Кам’янця – Подільського вела поштова дорога губернського значення, якою і скористався Шевченко. В центрі Подільської губернії Кобзар провів декілька днів, записуючи місцеві пісні, перекази та легенди. З Кам’янця – Подільського знову ж таки по головній поштовій дорозі через Проскурів, Меджибіж, Хмільник та Кодню Шевченко їде до центру Волинської губернії – Житомира. Далі цей шлях тоді вів до таких міст, як Новоград – Волинський, Корець, Остріг, Дубно та Радзивилів, що цілком влаштовувало поета. Більше того кожне з цих міст сьогодні має якісь свідчення про перебування там Шевченка, а це ще раз доводить правдивість нашої версії. З Радзивилова, використовуючи уже проїжджу велику дорогу Шевченко їде до Почаєва, звідки робить екскурсію і до Вишневецького палацу. Саме Почаїв і став кінцевим пунктом подорожі Тараса Григоровича. Зворотній шлях до Житомира проліг по тому ж маршруту, за виключенням того, що з Почаєва до Дубна він поїхав уже через Кременець. З Житомира прямим шляхом через Радомишль Шевченко дістався Києва та закінчив свою подорож. Тут лише додамо, що всі назви міст перераховані вище подані станом на середину ХІХ ст.

Екскурсія до Почаївського

історико – художнього музею.

Почаївський історико-художній музей створений у 1959 р. з ініціативи Андріюка  Андрія Васильовича як музей атеїзму. На той час він займав дві кімнати приміщення міського будинку культури. Створення музею припадає на пік розвитку атеїстичної пропаганди в краю. Згодом музей стає відділом Тернопільського обласного краєзнавчого музею і отримує нове приміщення безпосередньо під стінами Почаївської Успенської лаври.

Вершиною діяльності музею стають 1981—1991 роки. Музей отримує колишнє приміщення профтехучилища. Експозиція музею висвітлювала історію релігії та атеїзму від первісних часів до сучасності в хронологічному порядку. Паралельно з цим діяли зал космонавтики та так званий зал «Контрпропаганди», де висвітлювалася діяльність протестантських церков, забороненої на той час Української греко-католицької церкви, зарубіжних релігійних організацій.

Після проголошення у 1991 році Незалежності України на вимогу Лаври він змушений був віддати будинок і переїхати в аварійне та не пристосоване приміщення  — до старої школи, розташованої в дуже незручному місці. Проте кошти ще дозволили провести його частковий ремонт і розгорнути нову експозицію. Змінилася і назва музею.  Він став музеєм духовної культури.

На вимогу релігійних громад і з дозволу Міністерства культури музей змушений був повернути громадам деяку кількість культових предметів. На щастя, вдалося віддати мінімально можливу їх кількість і зберегти в музеї найцінніші експонати.

В 2002 році музею вдалося знову отримати самостійність і назву Почаївський історико-художній музей.

Музейна експозиція була побудована як комплекс окремих виставок, основну частину яких було присвячено історії Почаївської лаври. Значне місце в музеї займав зал «Сакральне мистецтво Волині». Окремий розділ сьогодні, присвячений перебуванню в Почаєві Т. Г. Шевченка.

Зупинка № 8

(Площа перед вхідною брамою

до Почаївської Лаври)

Почаївська Лавра - це найбільша православна святиня Волині й друга, після Києво-Печерської Лаври, в Україні. За легендою, монастир заснували ченці Києво-Печерського монастиря, які втекли від нападу татар в 1240 р. Вперше про неї згадується в 1450 р. У 1597 р. шляхтянка А. Гойська подарувала монастиреві чудотворну ікону Матері Божої, що її привіз на Волинь у 1559 р. болгарський митрополит Неофіт. Розквіт обителі пов'язаний з діяльністю ігумена Йова Заліза (1602-51 pp.). До лаврських святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобного Йова. Найвидатніші споруди: Свято-Успенський собор (1771-82 pp., арх. Г.Гофман), Троїцький собор (1906-12 pp., арх. А.Щусєв), келії (1771-80 pp.), Архієрейський дім (1825 p.), дзвіниця (1861-69 pp.) висотою 65м; надбрамний корпус (1835 p.). З 1730 р. діяла друкарня, з якої вийшло 187 книжок. Святині багаті на стінопис, скульптури, орнаменти. У передмісті Почаєві стоїть дерев'яна Покровська церква (1643 p.). З сивої давнини й по сьогодні Почаївський монастир є однією з найшанованіших святинь, яку щорічно відвідує безліч прочан.

Якщо зазирнути в історію, то довідаємося, що в Почаївській горі була природна печера, в якій у середині XIV століття оселилися два самітники-подвижники. Одного разу влітку один із них, творячи невпинну молитву, сходив на вершину гори. І раптом перед ним у вогненному стовпі явилася Богоматір, що стояла на камені. Вражений, він гукнув свого товариша, й обидва впали ниць перед нею. Чудесний вогненний стовп бачив і пастух Іван Босий, який пас під горою череду. Він теж помчав угору, але побачив лише іноків, котрі навколішках славили Богородицю. На камені ж, на якому стояла Цариця Небесна, всі троє побачили слід її правої стопи, наповнений прозорою водою. Історія чернечого життя на горі Почаївській історично пов'язана з татаро-монгольською навалою. Після руйнування Києва та інших міст на Волинь потяглися ченці. Звісно, мине ще чимало століть, перш ніж тут постане міцна чернеча громада зі своїм статутом. Легенда розповідає, що з початком татаро-монгольської навали, коли впав стольний Київ, уся віруюча стародавня Русь сотворила свої молитви Матері Божій, просячи Її небесного заступництва. І з милості Божої молитви ці були почуті…

Багато видатних людей за різних часів побувало в Почаєві. У XVIII столітті його відвідали Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Василь Григорович-Барський. Навесні 1846 року в Почаєві побував Тарас Шевченко - чотири акварелі краєвидів Почаєва він зробив саме тут, записавши, крім того, ще три пісні ("Ой у саду, саду гуляла кокошка", "Гиля-гиля селезень", "Ой випила, вихилила"). На підставі зібраних місцевих фактів про гайдамацькі повстання XVIII століття він написав повість "Варнак" та однойменну поему

З припиненням утисків у релігійному житті України збільшився потік прочан, які відвідують Лавру. Статутні богослужіння, святині Лаври, життя та проповіді іноків розкривають їхнім душам справжню красу й істинність православ'я. Почаївська лавра успішно виконувала й виконує свою споконвічну місію - бути світочем Православ'я на кордоні з Заходом. Кожен храм можна уподібнити молитві. Ця молитва, втілена в дереві чи в камені, може бути "уклінною і тихою, ніби зливатися з іншими голосами землі, але могла вона стати дзвінкою й настійливою, ніби вивищуючись з-поміж інших голосів і навіть заглушаючи їх", - писав інок, який захотів залишитися невідомим. Ідеться про Успенський собор Почаївської лаври: звернений зі скелі до неба, він звучить потужним, струнким акордом. Недаремно російський самодержець Микола I, який навіть у камені відчув прихований дух непокори, назвав 1842 року Успенський собор "витвором зухвалої архітектури". Не думаю, що в словах царя звучало невдоволення, швидше - захоплення побаченим. Є собори, які вражають своєю строгістю. Успенський собор вражає багатством золота й лазурі, багатством живопису, багатством ліній, граней, ярусів, геометричних форм. А ще - багатством простору, що помістився під його склепіннями, масивними й водночас націленими вгору. Монастир пережив за сім століть десять великих і малих війн, піднімався від абсолютного зубожіння до великих пожертвувань, які переповнювали всі підвали та комори зерном; від гонінь і репресій до вищої духовної слави. Історія Лаври - незаперечне підтвердження невидимого Покрову Пресвятої Діви Марії, який охороняє їх.

Зупинка № 9

(Сходовий марш перед Троїцьким собором)

Троїцький собор Почаївської лаври було побудовано у 1912 році за проектом О. Щусєва. Це хрещатобаневий тринавовий тип храму. Середохрестя вінчає шоломоподібна баня на циліндричному під баннику. До притвору з півночі прилягає вежа циліндричної форми зі сходами, що ведуть на хори. Лаконічна форма споруди зі стриманим декором оживляється мозаїками порталів на західному і південному фасадах, виконаними за ескізами О. Щусєва та М. Реріха. Архітектурно-стилістичне трактування храму, професійно вирішене у давньоруській ретроспекції, вносить дисонанс у бароково-класицистичний ансамбль Почаївської лаври.

Перебуваючи на цьому місці хочеться також звернути увагу на питання де все ж таки поселився Шевченко, перебуваючи в Почаєві. Тривалий час вважали що поет зупинився в архієрейському будинку. Розташованому безпосередньо на території Лаври. Саму тут селили найбільш поважних гостей, до числа яких, без сумніву, належав Т. Шевченко. Цей будинок, зображений на двох його акварелях зберігся донині. У 1964 році на ньому встановлено меморіальну дошку. Але цілком можливо, що поет поселився у новому, відкритому в липні 1846 року готелі – „ будинку для прочан “. Він розміщений справа біля підніжжя пагорба при в’їзді до Лаври. Крім загальних номерів, у цьому «П» – подібному будинку із заїжджим двором були окремі кімнати, одну з яких могли відвести Т. Шевченкові. З галереї – балкону готелю відкривався чудовий вид на Лавру. Саме від цього будинку Кобзар виконував акварель „Почаївська Лавра за сходу “. Цей готель також зберігся до наших днів, однак побачити звідси Лавру так, як її бачив Т. Шевченко, неможливо: вид заступає зведений у 1903 році на подвір’ї готелю будинок, нині це приміщення Почаївської Духовної Семінарії.

Зупинка № 10

(Внутрішня частина Успенського собору)

Одна з картин Шевченка зображує внутрішній вигляд собору Почаївської Лаври. Отже подивившись на цю роботу можна зауважити, що вертикальний формат акварелі дав змогу краще скомпонувати інтер’єр Успенського собору з його високими склепіннями та оформленням, яке виконав у 1807 – 1810 роках живописець Лука Долинський. Побудова тут фронтальна і строго семитрична. Геометричний центр композиції міститься трохи вище Чудотворного Образу Богородиці в обрамленні золотого сяйва. М’яке сонячне проміння падає зверху вниз, зі сходу, так, що права стіна затемнена. Три постаті ченців на різних відстанях сприяють виявленню глибини простору. Очевидно, для збереження цільності інтер’єру художник відмовився від зображення розписів на стінах, орнаментів і написів по краю арок. Виділені лише ікони в різьблених і с позолотою рамах і капітелі пілястр. Інтер’єр вирішений у теплих золотистих тонах. В малюнку просвічуються олівцеві лінії побудови, надаючи йому чіткості і графічної виразності.

 Інтер’єр собору з його казковою пишністю свідчить про те, як глибоко Т.Г. Шевченко вникав у суть архітектурних стилів. Цей малюнок дає уяву про особливості українського рококо з його видовженими, стрільчастими формами. Представляючи пам’ятки архітектури, він подавав їх у відповідному освітленні і з певної точки зору, звертав увагу на найсуттєвіші особливості споруд.

Зупинка № 11

(Тераса перед Успенським храмом)

Зупинившись на цій терасі, ми уже твердо можемо сказати про те, що стоїмо саме на тому місці, де у 1846 р. стояв Тарас Шевченко. І саме зараз поглянувши в далечінь в сторону містечка Підкамінь та тримаючи перед собою малюнок з далекого 1846 року, ми можемо уявити самого Кобзаря, який стоїть на цій же площі з мольбертом в руках та змальовує цей краєвид. З діалогу між конюхом Вишневецького маєтку та Шевченком, ми дізнаємося про те, що він хотів побувати у Підкамені та знав легенду про походження назви цього містечка. Але на той час між Підкаменем та Почаєвом проходила державна границя двох імперій – Російської та Австоро-Угорської, перейшовши, яку, поет вважався б правопорушником. І цілком можливо, що замість Підкаменя Тарас Григорович подався до Вишневця – так само, як лише роком раніше зробив його добрий товариш Микола Костомаров.