ТУРИСТИЧНИЙ МАРШРУТ

Місто Збараж – село Чернихівці

Село Чернихівці лежить на березі Гнізни, яка впадає в Серет. 3 півночі i заходу до села близько підступає ліс. Чернихівці від райцентру Збаража віддалені на 5 км. Село лежить на шляху Збараж-Тернопіль. Чернихівці згадуються в письмових джерелах з середини ХУ ст. В акті від 9 липня 1463 року село згадується, як маєтність, яка належала князям Збаразьким. Оскільки лежало майже на Чорному шляху, воно зазнавало безконечних нападів i руйнувань. Ці напади повторювалися дуже часто. З історїі відомі напади татар у 1474, 1521, 1577, 1589 роках. Насправді нападів було набагато більше. Після них залишилися одні згарища. Однак жителі відбудовували зруйновані садиби, i поселення відроджувалося. Ховаючись від татар, люди часто селились на неприступні місця серед боліт. В період Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, зокрема під час облоги Збаража l649poкy козацькими військами Чернихівці були тилом для козацьких військ. Через село проходили війська Богдана Хмельницького, прямуючи під Зборів проти польського короля. Тут базувалися повстанські полки, які обложили Збаразьку фортецю.

Неподалік від річки Гнізна є пам’ятний хрест 1700-x років. Як свідчить напис старослов’янською мовою, його встановив раб Божий Даниїл на могилі своїх братів Лавринчуків, які померли під час помору.

Від ХІY – до  XYIII ст. Чернихівці знаходились в складі Польщі. 3 1772 року Чернихівці, як i Збараж, відходять до Австрії. За першим кадастром Галичини "Йосифинською метрикою" (1785-1788pp.), в Чернихівцях знаходилось 170 дворів. Сільська громада користувалась 2188 моргами землі, місцевому панові належало 760 моргів, церкві належало 86 моргів землі. За Шенбрунським перемир’ям, укладеним між Росією та Австрією протягом 1810-1815 років, ця територія належала Pociï, а пізніше знову перейшла до Австро- Угорщини.

За даними "Францисканської метики", в селі налічувалося 222 хати та дві корчми. Великої шкоди  селу завдала пошесть під назвою холера  1831 року. До тепер на кладовищі, яке носить назву холерного цвинтаря, збереглося кілька кам’яних пам’ятників того часу.

Скасування кріпосного права не принесло радості мешканцям села. Наділи селян були мізерними. Життя черниховецьких селян наприкінці XIX століття послужило Iвану Франкові основою сюжету для сатиричного оповідання "Свинська конституція". Цю історію розповів на селянському вічі Антін Грицуняк із села Чернихівці — незрівнянний народний оповідач, борець за мужицькі права.

Події, про які йдеться в оповіданні, відбувалися при в’їзді до Тернополя зі сторони Збаража, де стояла "рогатка" для збору "копитового податку". Житель села Чернихівці Лукіян Вітенько їздив в Відень в 1895 році  у складі селянської делегації скаржитися на графа Бадені. Повернувшись додому, він  був оштрафований на 50 ринських.  А в 1897 році, незадовго до виборів до австрійського парламенту в Чернихівці приїжджав Іван Франко. Він не став депутатом парламенту. Ще раз у l898poцi Іван Франко побував в Чернихівцях  в Антона Грицуняка i з його уст записав легенду "Чоловіка не наситиш”.

В Чернихівцях працювали відомі душпастирі. Одним з них був Тимофій Бурдуляк, який, правдоподібно, був одним із основоположників української реалістичної  літературі. Свого часу його новела "Дай же Боже здоровя корові" була широго відома серед читачів. Із Черниховець Тимофій Бурдулюя  переїхав на парафію в с. Великий Ходаків Козівського району, де i похоронений.

Село Чернихівці славилось своїм дуже гарним краєвидом. В Чернихівцях є багато легенд та переказів, зв’язаних з минулим. Так, одна з гір називаеться Веселенською. Вершок цієї гори голий, тут навіть не росте трава. Стародавні перекази, які передавались поколіннями, твердять, що там колись стояв монастир. Під час военних лихоліть ченці тут переховувались i ïx тут хоронили. Звідти походить назва Чернихівці. Друга легенда розповідає про те, що першим поселенцем був якийсь Черних, звідти назва Чернихівці.

Видатною архітектурною  пам’яткою села є церква Святої Трійці, побудована у 1768 році, та її дзвіниця, яка має риси  оборонного характеру. Вона була розписана у стилі собору св. Володимира в Києві. Церкву розмалював Осип Демчик. Він намалював для церкви два великі образи, розмалював захристію та іконостас. Біля мурованої церкви Пресвятої Тройці на цвинтарі є могила Антіна Грицуняка, який помер 70-літнім 19 листопада 1900 року.

Протягом 1933-1936 років майже третина населення Чернихівці виїхала  у пошуках кращої долі за океан. Уродженець села — визначний діяч української еміграції в США Мирослав Січинський (1887-1979). У квітні 1908 року він, студент Львівського університету, на знак протесту проти австрійського  гніту вбив намісника Галичини графа Анджея Потоцького. Двічі був засуджений до стати, яку згодом замінили 20-річним ув’язненням. 3 1914 року проживав у США i став організатором українських робітничих товариств взаємодопомоги.

Із Черниховець походить один з визначних винахідників та підприємців Володимир Джус (1895-1964). В період Другої світової війни він працював на заводах "Форда", зробив кілька винаходів для американської авіації. За це був відзначений нагородою президента США Франкліна Рузвельта. Володимир  Джус був першим президентом i меценатом Українського Інституту Америки в Нью-Йорку, під який пожертвував будинок вартістю 225 тисяч доларів.

На кладовищі в Чернихівцях є могила одного з перших українських кібернетиків Ігоря Вітенька (1938-1974). Він закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету. Працював у Харківському й Ужгородському університетах, був доцентом кафедри теоретичної кібернетики i математичної логіки, автором численних наукових праць i посібників. Добре володів кількома європейськими мовами. У вересні 1974 року Ігоря Вітенька знайшли мертвим у Винниківському лісі біля Львова. Обставини смерті й досі невідомі.

У центрі села встановлено меморіальний комплекс радянським воїнам i загиблим односельцям, які полягли на фронтах Другої світової війни. Тоді в бою за Чернихівці був смертельно поранений Герой Радянського Союзу Микола Курятников. Його поховали на сільському кладовищі, останки згодом перевезли до Збаража, а потім до Тернополя.